Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Я опинилася у центрі психологічної допомоги. Дорогому, хорошому, а насправді страшному місці. Тут ще гірше, навіть стіни тиснуть і гнітять. За милими посмішками лікарів ховаються фальш та нещирість. Це відчувається інтуїтивно. Мене замикали в палаті, ніби для моєї ж безпеки. Давали мерзенні пігулки, від яких туманилася свідомість.

І це все долучалося до болю, що не слабшає. Син зі мною в думках щомиті. Я не відпущу його, не можу. Він живий, мій хлопчик завжди зі мною, я відчуваю його. Коли висловила подібні думки лікарю, по його погляду зрозуміла – якщо хочу вибратися, не можна подібне говорити. Інтуїтивно прийшло усвідомлення – це не той випадок, коли потрібна відвертість із психологами. Я не розумію, що навколо мене відбувається, ніби потрапила в замкнене пекельне коло, і немає виходу на волю.

- Льоша, забери мене звідси. Я тут задихаюсь, і краще мені не буде у клітці! – благала, коли друг приїжджав. Справи змусили його повернутись на батьківщину, і він з'являвся у моїй в'язниці дуже рідко. Хоча лікар часто передавав від нього подарунки та теплі побажання.

- Пташка, повір, я найменше хочу тебе бачити тут! - обіймає мене, зітхає з надривом. – Але треба потерпіти. Ти таке пережила, ти в мене ще така юна, самій не впоратись. А тут нікого в тебе немає, сама не витягнеш.

- Я повернусь з тобою. Не хочу залишатися у Лондоні! На рідну землю хочу, - знову з очей котяться сльози. - Рідне місто, ось де ліки!

- Там небезпечно, - хрипить.

- Так, що небезпечного? Якщо ти про нього… то він не підійде до мене… після всього… – закушую губу до болю.

У цьому звинувачую себе. Не можна було про таке брехати. Ось доля мене і покарала, забравши дитину. Треба було по-доброму розійтися, Влад зрозумів би. А так, я немов сама підписала вирок своєму малюкові. Як я жалкую про скоєне, і ніколи мені не загладити вину перед синочком.

- Помсти його хочеш? Пташка, вибач, але навіть якщо тобі це не подобається, я зроблю все, щоб тебе захистити! А зараз ти не цілком можеш оцінювати ризики. Потрібен час. Все налагодиться, - цілує мене в обидві щоки.

Він стомлений, кола під очима, руки тремтять. І Льоші нелегко було пережити те, що сталося.

– Добре, не на батьківщину. Просто забери мене з цієї психлікарні!

- Це не психлікарня! Пташка, ти хоч уявляєш наскільки цей крутий заклад? Скільком зіркам тут допомогли?

– Я тут не можу! Мені тут гірше! – кричу на межі істерики.

– Зараз тобі в будь-якому місці буде погано… рана надто свіжа, – замружується, на обличчі біль.

 Залишилась там. Щодня варилася в казані власних мук. Зовсім одна в чужій країні, спустошена. Але я зрозуміла одне – не можна йти на поводу у лікарів. Препарати перетворюють мене на овоч. Треба поводитися правильно. Жодних істерик, зривів, нічого. Мій біль нікому з них не потрібен. А Льоша він далеко й не розуміє, що перебування у клініці мене добиває.

Через три місяці я вибралася зі своєї в'язниці. З поламанним життям, без цілей, без орієнтирів. Інша. Зовсім інша, але все ще жива. У душі теплився промінь світла, я не розумію, куди він мене приведе, але відчуваю, саме він вкаже мені правильний напрямок.

Насамперед я покинула Лондон. Назавжди викреслила похмуре місто зі свого життя.

***

Минуло три роки моєї безпросвітної самотності. Я живу у Берліні. Тоді зібравши речі, я поїхала до аеропорту, найближчий рейс був на Берлін. Доля обрала за мене напрямок. Вже прибувши до Німеччини, зателефонувала до Льоші. Здається, друг навіть зрадів моєму рішенню. Переказав ще грошей на карту. Сказав, що нове місце, нове життя.

Я не стала його переконувати у протилежному. Він чоловік, хіба він зможе зрозуміти, що нема і не буде нового життя без мого синочка.

І ось минуло три роки, а моя втрата щомиті зі мною. Ні, я не плачу, не заламую руки і не сиджу у чотирьох стінах. Я намагаюся існувати, грати у нормальне життя. Той самий промінь надії тримає мене. Хоч я так і не зрозуміла, якої надії? На що? Працюю перекладачем, в основному вдома. Уникаю великого скупчення народу. Я звикла до своєї болісної самотності, і не хочу нікого близько підпускати.

Крім мого синочка, до мене дуже часто приходить Влад, у спогадах, у снах. Він також мене не відпустив, і знаю, ніколи не відпустить. Я віддала йому серце в першу мить нашої зустрічі. Один раз на все життя.

Але я навчилася посміхатися, спілкуватись з людьми, у мене з'явилися знайомі. Навіть іноді вибираюсь із ними посидіти у кафешці. Життя тягнеться похмурою сірою смугою.

Льоша періодично дзвонить. Грошей у нього більше не беру. Забезпечую себе сама. Нехай влаштовує власне життя, створить сім'ю, заведе дітей. Одна згадка про дітей і сльози виступають на очах. Я так і не навчилася спокійно дивитися на щасливих матусь з колясками.

Ось і зараз повертаюся з супермаркету, дивлюся на жінку, що нахилилася до дитини у симпатичному блакитному візку. Відразу пелена болю застилає очі. Спогади обрушуються лавиною. Переходжу дорогу, як робот, я знову поринаю в минуле.

- Дівчино! Обережно! – десь далеко, як у тумані доноситься чоловічий голос.

А потім сильний поштовх у спину, я лечу на землю, чую жахливий вереск гальм. Крики перехожих у моїй голові складаються у страшну симфонію. Вдарилася. Болю не відчуваю. Шок. Нерозуміння. Повертаю голову. Тепер уже кричу я. Біля чорного міні-вена розкинувши руки та ноги, лежить хлопець.