Пожежник - Джо Хілл

Ослабивши хватку, він почав цілувати її — ніжно, пристрасно. Цілував її волосся. Її чоло. Коли вона заплющила очі, він поцілував її повіки, кожну, а вона затремтіла.

— Тобі не слід мене цілувати, — прошепотіла вона.

— Як мені втриматися, щоб не цілувати тебе? Це найсолодше, що я колись робив.

Вона розплющила очі й поглянула йому в обличчя.

— Джейкобе. Я відчуваю, що ти гарячий, але на тобі не видно жодних міток. Звідки ти знаєш, що заразився?

Він захитав головою.

— Моє стегно. Це почалося вчора. І стає все гірше й гірше. Усе стегно пече.

Правою рукою Джейкоб легко обійняв її за талію, а револьвер вгризався їй у спину. Вільною рукою він торкнувся її щоки, і кісточками пальців ніжно, тендітно провів нею. Вона безпомічно тремтіла.

— Ходімо сядемо. Давай зробимо все, як ми й домовлялися. По-доброму, як ми й хотіли.

14

Джейкоб відвів її до вітальні, де ще півроку тому вони сиділи разом, пили біле вино та спостерігали, як люди вистрибують з палаючої Спейс-Нідл. Він стискав її плече, наче готувався відірвати руку, відкрутити від тіла, як ніжку від смаженого курчати. Тоді він зрозумів, що робить їй боляче, і відпустив, ковзнувши долонею — ніжно, майже лагідно — вздовж руки.

У червоному сяйві свічок кімнатою застрибали тіні.

— Присядьмо, — промовила тінь позаду неї, одна з безлічі. — Поговоримо.

Джейкоб усівся до свого улюбленого крісла, Великого яйця Джейкоба... крісла яйцевидної форми, сплетеного з лози, збоку якого був отвір, де вміщалася подушка. Він був низенькою людиною, тож міг схрестити ноги в позі лотоса, і все одно повністю вміщався в цій плетеній сльозинці. Револьвер він поклав на коліна.

Вона сіла на краєчок журнального столика навпроти нього.

— Я хочу глянути на твоє стегно. Хочу поглянути на луску.

— Ти хочеш сказати мені, що я чистий, але я знаю, що це не так.

— То ти покажеш мені своє стегно?

Він завагався, а тоді простягнув одну ногу з Яйця, трохи повернувшись набік. Джейкоб приспустив пояс своїх спортивок за резинку, щоб показати їй впадину на своєму правому стегні, яке перетворилося на криваве, здерте місиво. Під стібками глибоких швів плоть була чорно-жовтою. Її нудило від одного тільки погляду на це.

— Ох, Джейкобе. Що ти наробив? Я ж казала тобі, якщо знайдеш мітку, облиш її в спокої.

— Мене верне від самого її виду. Верне від думки, що вона на мені. Не знаю, як ти даєш собі раду. Я трохи знавіснів. Пробував здерти її бритвою. — Він видав здушений, хрипкий звук, бліду подобу сміху.

Гарпер прищулила очі, розглядаючи його ногу.

— Луска твердне й утворює яскраві цятки. Не бачу жодних цяток.

— Воно жовте. Всюди довкола країв.

— Це синець. Це лише синець. Джейкобе... це єдина мітка, яку ти на собі маєш?

— Ще є під колінною чашечкою. І ліктем. Не проси показати їх. Я сюди не на медогляд прийшов. — Він повернувся, щоб усістися як слід. Резинка штанів ляснула на місце.

— І всюди отак?

— Я подер там так само. У мене сталася істерика. Тепер мені соромно, та це правда.

— Не думаю, що це драконяча луска. Я бачила її вдосталь, кому, як не мені, це знати. І Джейкобе: тебе не було в будинку тижнів шість. Майже сім. Якщо ти й досі її не маєш, швидше за все, це означає...

— Це означає, що ти готова сказати будь-що, щоб зупинити те, що станеться далі. Я знав, що ти спробуєш переконати мене, що я не хворий. Та я б увесь сценарій цієї розмови міг заздалегідь скласти. Ти думаєш, я не знаю, як болить опік? Воно болить постійно.

— Бо там інфекція, Джейкобе, але не trychophyton. Там інфекція, бо ти всього себе подер, і рана залишилася відкритою й без догляду. Прошу. Ти здоровий. Тобі слід піти. Просто зараз.

— Припини це. Припини торгуватися й брехати. Я не хочу зненавидіти тебе зараз, та кожного разу, коли ти вкотре брешеш мені, намагаєшся врятуватися, мені кортить тебе заткнути.

— Коли ти востаннє їв?

— Я навіть не знаю, як ти можеш говорити про їжу. Може, мені варто вже з усім покінчити. Це жахливо. Не про це ми домовлялися. Ми домовлялися кохатися, слухати музику й читати одне одному улюблені вірші. Зробити з цього затишну, маленьку вечірку на двох. Але ти просто налякана, і якби не зброя, ти б уже давно втекла. Втекла б, покинувши мене помирати на самоті. Без найменшої тіні провини за те, що зі мною зробила. За те, що заразила мене. Я думаю, це і є справжня причина, чому ти мені кажеш, що зі мною все гаразд. Ти не просто брешеш мені. Ти ще й собі брешеш. Ніяк не зізнаєшся собі ж. У тому, що накоїла.

Його голос був спокійний, позбавлений будь-якого сліду істерики, яку вона чула під час їхньої останньої розмови по телефону. Його погляд теж був спокійним. Він дивився на неї з тією холодною витримкою, яка в Гарпер асоціювалася з душевнохворими — людьми, що мали звичку сидіти на лавці десь у парку й жваво базікати зі своїми уявними друзями.

Його новознайдений спокій не те щоб дивував її. Жах був тим вогнем, який заганяв тебе в пастку на верхньому поверсі палаючої будівлі: єдиний шлях до втечі — стрибнути. Він же плекав у собі сили до цього останнього ривка тижнями. Це було чутно в його голосі щоразу, коли вони балакали по телефону, хай вона й не розпізнала цього вчасно. Він нарешті визначився, і це принесло йому душевний спокій, якого йому так не вистачало. Тепер він був готовим стрибнути у вікно; йому лише хотілося тримати її за руку, прямуючи донизу.

Несподіванкою для неї став власний спокій. Її це дивувало. До того, як Земля почала палати, тривога слідувала за нею на роботу щоранку й поверталася разом з нею додому щовечора; безіменний байдужий компаньйон, який мав звичку штрикати її у ребра щоразу, коли вона намагалася розслабитися. І все-таки у ті дні приводів для тривог не було. Голова йшла обертом від думок про погашення студентських позик і чергових сварок із сусідкою, чий пес узяв собі за звичку роздирати їхнє сміття й тягати його по всьому газону. Тепер вона мала під серцем дитину, її шкіру вкривала хвороба, а Джейкоб збожеволів, сидів і витріщався на неї з револьвером — а вона лише відчувала тиху готовність, вірячи, що, попри здоровий глузд, усе життя таїлася десь глибоко