Пожежник - Джо Хілл

— Для цього ще зарано, — вона зробила глибокий вдих і промовила, — як би ти поставився до того, щоб я деякий час у вас погостювала?

— Думаю, я б спробував тебе відмовити. Останнє, що тобі зараз треба — це подорожувати. І тридцяти миль не проїдеш, щоб не наштовхнутися на заставу. І це ще квіточки. Якби з тобою щось сталося, я б собі нізащо не пробачив.

— Але якби я могла приїхати, — чисто гіпотетично — то що, якби я завтра опинилася у вас на порозі?

— Почав би з обіймів, а там уже було б видно. А що Джейкоб про це думає? Може, у нього є якийсь знайомий, що має власний літак? Дай-но йому слухавку, я хочу переказати свої вітання.

— Не можу. Ми з Джейкобом більше не живемо разом.

— Тобто ти не можеш... що сталося? — запитав Коннор. Якусь мить він мовчав. Тоді заговорив знов. — О Господи, він хворий, так? Ось чому ти хочеш приїхати. Господи, я відчув, що ти поводишся дивно, але подумав — ну, ти вагітна, це очікувано.

— Я не знаю, чи він хворий, — м’яко мовила вона. — Але я — так. Оце й є погані новини, Конноре. Я занедужала шість тижнів тому. Тому, якби я й опинилася в тебе на порозі, обійматися ти захотів би в останню чергу.

— Що ти маєш на увазі? — його голос звучав тихо й налякано. — Як?

— Не знаю. Я була обережна. Це не могло статися в шпиталі. Ми там були в гумі з ніг до голови, — її знову здивував той спокій, з яким вона дивилася в обличчя власному недугу. — Конноре. З утроби кепський хазяїн для спори. Є великий шанс на те, що дитина народиться здоровою.

— Стривай. Стривай-стривай-стривай. Тобто... О Боже. — Судячи з голосу, він ледь стримувався, щоб не заплакати. — Ти ж зовсім дитина. Навіщо тобі заманулося працювати в цьому шпиталі? Якого хріна тобі треба було туди пхатися?

— Їм потрібні були медсестри. А я якраз медсестра. Конноре. Я можу жити з цим місяці. Місяці. Достатньо довго, щоб дитина народилася з кесаревим. Я хочу, щоб він залишився з тобою та Лінді, коли мене не стане. — Думка про Лінді як матір її ненародженої дитини не тішила, та вона примусила себе про це не думати. Принаймні з Коннора був би хороший батько: люблячий, терплячий, веселий і трохи старомодний. А для важких часів у її дитини буде «Портативна мама».

— Гарпер. Гарпер, вибач. — Голос у нього був напружений, він говорив ледь не пошепки. — Це несправедливо. Ти завжди така чемна з людьми. Це просто несправедливо.

— Тс-с. Тс-с, Конноре. Ти потрібен цьому маляті. І мені потрібен.

— Атож. Ні. Тобто — хіба тобі не краще звернутися до лікарні?

— Не можу. Не знаю, як у Нью-Йорку, а тут, у Нью-Гемпширі, вони відправляють хворих до карантинного табору в Конкорді. Це нехороше місце. Там не надають медичної допомоги. Навіть якщо дитя виживе, я гадки не маю, що з ним там зроблять. Де розмістять. Я хочу, щоб дитя було в тебе, Конноре. У тебе та Лінді. — Навіть вимовляти ім’я Лінді було важко. — Та й крім того, коли людей зі спорою збирають гуртом, це інколи призводить до ланцюгової реакції. Тепер ми це знаємо. Ми спостерігали це в шпиталі. Потрапити до табору, повного інфікованих людей, дорівнює смертному вироку. Для мене та, швидше за все, для дитини.

— А як щодо нашої дитини, Гарпер? — різкий і гучний, пролунав голос Лінді. Вона підняла другу слухавку. — Вибач. Ти, чорт, вибач, що я почуваюся зле. Я навіть уявити не можу, через що ти зараз проходиш. Але Гарпер. У нас трирічна дитина. А ти хочеш, щоб ми переховували тебе? Хочеш, щоб ми взяли тебе до себе й ризикували заразити власну дитину? Себе?

— Я можу пожити в гаражі, — прошепотіла Гарпер, та навряд чи Лінді почула.

— Навіть якщо ти не заразиш нас, що як хтось дізнається про все? Що тоді буде з Коннором? Зі мною? Вони закривають людей, Гарпер. Ми, мабуть, тільки розмовляючи з тобою, вже порушили десь шість федеральних законів, — сказала Лінді.

Заговорив Коннор.

— Лінді, поклади телефон. Дай поговорити з сестрою.

— Нічого я не покладу. Ти не прийматимеш цього рішення без мене. Я не збираюся давати їй підмовити тебе ризикувати нашими життями. Хочеш побачити, як наш хлопчик нахер живцем згорить? Ні. Ні. НЕ БУТИ цьому.

— Лінді. Це особиста розмова. — сказав, проскигливши, Коннор. — Це стосується лише мене та Гарп.

— Коли справа заходить про рішення, які впливають на безпеку нашої дитини, це стосується не лише вас, це стосується Лінді, — заговорила вона. — Я поклала б життя за будь-кого з вас, та я не ризикуватиму життям власного сина. І несправедливо мене просити про таке. Бути героєм вже не варіант, коли в тебе маленька дитина. Я це знаю, і Гарпер, і ти теж це знаєш. Якщо ти цього не знала до вагітності, знаєш тепер. Ти хочеш, щоб твоє дитя було в безпеці. Я розумію, бо хочу того ж для свого. Мені шкода, Гарпер. Правда. Та ти свій вибір зробила. Ми робимо свій. Він, може, і не героїчний, але вбереже нашого хлопчика, поки все це не закінчиться.

— Лінді, — почав благати Коннор, хоча про що саме, Гарпер не була певна.

Бо Лінді була жахливою, жахливою людиною. З тих, кому подобалося бути матір’ю лише тому, що це давало змогу знущатися з чоловіка й дитини. Усе, що стосувалося її, було бридким — від гидкого гачкуватого носа та маленьких гидких цицьок до гидкого пронизливого голосу... але вона мала рацію. Тепер Гарпер була зарядженою зброєю, а зарядженій зброї не місце поряд з дитиною. Вже не вперше на думку їй спало, що обрати життя якоюсь мірою було страшним вчинком — вчинком, породженим чванливою, навіть убивчою пихою. Її смерть тепер стала певністю, і вона відчувала, що тепер все зводилося до того, щоб не забрати нікого з собою. Не поставити нікого під загрозу.

«Та дехто вже в небезпеці. У небезпеці маля».

Гарпер заплющила очі. На журнальному столику горіла пара свічок, і крізь повіки вона могла розгледіти їхнє тьмяне, хворобливо червоне сяйво.

— Конноре, — промовила Гарпер. — Лінді права. Я не подумала як слід. Я просто налякана.

— Ну звісна річ, — сказала Лінді. — Ох, ну звісна річ, Гарпер.

— Помилкою було питати про це. Я надто довго пробула на самоті — Джейкоб пішов ще минулого місяця, тому він би цього теж не зрозумів. Якщо довго пробути наодинці, у голову будуть лізти справді гнилі ідеї.

— Тобі слід подзвонити батьку, —