Контррозвідка - Андрій Гуляшки
Та однаково — коли б у Ілчовому шинку були тільки лимонад і гіркий перець, я все одно ходив би туди. Що мене там приваблювало — і досі не знаю. В обох кімнатах завжди було якось похмуро, сумно і глухо. Але в коминку потріскував вогник, стрибали язички полум'я, і я часто, сівши на дзиґлику біля вогнища, перемішував палицею попіл. Це було дуже приємно, особливо восени та взимку. Я слухав, як шепотів вітер у димарі або завивала снігова хуртовина, і думав про все на світі. Насамперед, як ветеринарний лікар, я думав про корову Рашку — гордість нашого кооперативного господарства. Але в моїй голові проносилися й інші думки. Перед очима поставала то резедова шаль лікаря Начевої, то її вії, на яких одного разу я помітив сніжинку. Інколи мені здавалося, що десь біля мене, теж навпроти вогню, сидить на дзиґлику істота в білому платтячку і простягає руки до жарин. Я ясно бачив ці маленькі білі руки, простягнуті до вогню, і мені ставало смішно. Було чого сміятися, звичайно. Хіба ж не сміятимешся від такої картини — дівчина в літньому білосніжному платті сидить навпроти вогню з простягнутими руками. Коли б на її плечах була резедова шаль, наприклад, а під шаллю — жовтий, з високим коміром пуловер, який носить лікар Начева, все було б гаразд, і я не сміявся б... Та й взагалі я більше думав би, напевне, про нашу Рашку, бо вона давала рекордний надій молока, і ми цим дуже пишались.
Але чому я любив ходити до Ілчового шинку, мені й тепер важко відповісти. Може, заради вогнища, щоб пекти картоплю в гарячому попелі.
Життя в Ілчовому шинку трохи змінилось після прибуття з Софії геологічної групи. Всі ці люди, як і треба було сподіватись, ушанували своєю присутністю чистенький новомодний «Карабаїр». У цьому не було нічого дивного, бо вони звикли до комфорту, до того ж їх, мабуть, вабило радіо. «Карабаїр» щодня пропонував їм супи й різні гарячі страви.
Ілчів шинок жив собі тихенько, по-давньому. Крім мене, сюди навідувався подеколи і вчитель Методій Парашкевов, а бай Гроздан, голова кооперативу, частенько заходив у корчму дорогою до ресторану «Карабаїр», щоб прополоскати горло чарочкою ганусівки. Це він робив, стоячи біля прилавку, наче страшенно квапився і в нього не було часу сісти за столик. А я знав, що він поспішав зовсім з іншої причини, боявся, щоб хтось не сказав: бачите, голова наш підтримує старе! Тому пив ганусівку стоячи. А Методій Парашкевов, на відміну від інших старих парубків, мало говорив., мало пив, зате багато їв гіркого перцю та хліба. Інколи він приносив Маркові Крумову зайця чи фазана, і той готував дичину, по-чоловічому, за вже забутими гайдуцькими звичаями. Але навіть під час таких урочистих для ІлЧового шинку обідів настрій в Методія Парашкевова не змінювався. Він їв собі гіркий перець, умочав величезні шматки хліба в гірку підливу, а дичини вживав мало — може, хотів, щоб більше лишилося нам, і тому відмовлявся.
Якось на один з таких урочистих обідів Методій Парашкевов привів Бонна Ічеренського, заступника начальника геологічної групи. У глиняному глечику подали тушкованого зайця. Бонн Ічеренський любив поласувати — він ум'яв половину зайця і стільки ж смачного винного соусу. Ми з Марком Крумовим не дуже схвально ставилися до такого апетиту, але Методій Парашкевов аж танув від блаженства, наче сам з'їв половину дичини.
З цього дня в Ілчовому шинку сталася зміна, про яку йшлося вище.
Наївшись досхочу, випивши літр, а то й більше вина, Бонн Ічеренський розстебнув комір сорочки, глибоко зітхнув і почав з цікавістю розглядати все навколо. Ми обідали в маленькій кімнаті.
— Ну й барліг! — засміявся він і замовк. Потім знову засміявся.— А я й не знав про цю лисячу нору і плентався в ту харчевню у центрі, хоч до моєї квартири звідси палицею докинути! Хіба ж так можна, вчителю?
Методій Парашкевов задоволено кивнув головою. Мені теж стало приємно, і я пробурмотів: «Звичайно, звичайно!» — але Бонн Ічеренський не звернув на мене ніякої уваги. А Марко Крумов, якому дуже сподобалася відвертість геолога, одразу ж поставив на стіл ще дві пляшки вина.
Тепер час, мабуть, сказати кілька слів і про Бояна Ічеренського. В той день, коли сталася пригода на Ілязовому дворі, він подався у Пловдив до своєї дружини. Тому я не поспішав описувати його. В його зовнішності є цікаві риси, хоч геолог не був такий красень, як капітан артилерії Матей Калудієв. Бонн Ічеренський справляв солідне враження своїм масивним тулубом і такою ж масивною головою. На зріст він мав не більш як сто сімдесят сантиметрів, але не здавався товстим, хоч важив сто кілограмів. Я бачив на власні очі, коли він зважувався в сільському кооперативі. В нього були плечі борця найважчої категорії, коротка міцна шия, м'язи, яким міг би позаздрити найсильніший лісозаготівник з Верхнього кварталу, лев'яча голова, широке чоло, опуклі вилиці, могутні щелепи з квадратним підборіддям. Найбільш вирізнялися на обличчі жовто-карі очі, які ставали жовтими, коли Ічеренський бував сердитим або веселим, і карими — в хвилини задумливості або втоми.
Голос у нього був теплий, чистий, рухи — плавкі, точні, несподівано делікатні. Він умів робити людей веселими, проте сам сміявся мало, підбивав усіх співати, але жодного разу я не чув, щоб він сам співав.
Ічеренський — людина із заслугами: він відкрив кілька цінних покладів у басейні Маріци і лісистих надрах Странджі,— але страшенно не любив говорити про себе або слухати похвали на свою адресу.
В його характері були свої особливості і дивацтва, але про це
