Контррозвідка - Андрій Гуляшки

По обличчю Ічеренського пробігла тінь. Він зупинився, помовчав мить, ніби міркував, чи не вилаяти нахабу і якими саме словами. Але, здається, переборов своє обурення, бо сказав спокійно і досить ввічливо:

— Хата злочинця? Та її видно звідси, навіщо ж вести тебе? — І показав у вікно.— Третя ліворуч, обгороджена цегляним муром.

— Ага, бачу,— сказав Авакум.— Бачу.

— Я проведу тебе,— зітхнув бай Гроздан.— Мені треба піти з тобою. Балабаниха не прийме тебе без представника ради — такий у нас порядок.— Він махнув рукою і зсунув набік свою овечу шапку.— Що ж, ходімо!

Отаке жахливе враження залишилось у мене від першої зустрічі з цією людиною.

Звичайно, тепер моя думка про Авакума і ставлення до нього змінилися. Та коли хтось спитає мене, як саме, я добре подумаю, перш ніж відповісти. І не знаю, відповім точно чи помилюсь. Проте дві речі для мене цілком очевидні. По-перше, я захоплююсь ним, хоч це захоплення дещо особливе. Я можу захоплюватися, приміром, яскравою квіткою, лісовою галявинкою. Але коли я думаю про цю людину, мені здається, що перед моїми очима постає сувора гірська панорама із запаморочливими проваллями під ногами і з ще більш запаморочливими верховинами. У моїх вухах лунає шум водоспадів, я бачу райдугу над спіненими коловоротами, а в небі орла, що нерухомо ширяє у височіні. Така панорама теж тішить мої очі, але я милуюсь нею трохи інакше, ніж, наприклад, яскравою квіткою або галявинкою, що загубилася в тиші зелених лісових нетрів.

По-друге, як тільки я подумаю про цю людину, то немов забуваю про свої роки, і суспільне становище, і про те, що я ветеринарний лікар великої дільниці. Відчуваю себе слабеньким короткозорим хлопчиком поруч із могутнім плечем Спартака. Це почуття сердить мене, бо мені вже тридцять років, мій зріст один метр сімдесят три сантиметри; і рекордний надій Рашки, навіть при її величезному вимені, теж усе-таки мій успіх. Це почуття, як я вже казав, дуже неприємне для мене, але звільнитись від нього чомусь не вистачав сил. Звичайно, коли всі наші корови стануть такими високопродуктивними, як Рашка, і якщо лікар Начева перестане сміятися під час наших зустрічей, тоді, може, я в його присутності не відчуватиму те саме, що відчуває слабенький, короткозорий хлопчик, стоячи поряд зі Спартаком. Так мені здається.

Хочеться, звичайно, бути об'єктивним, коли говорю про Авакума. Але це мені не вдається через те, про що я сказав, і з інших причин. Найкраще, мабуть, знову взяти на себе роль безстороннього розповідача.

Зроблю тільки одне дрібне зауваження, яке не стосується суті розповіді, тому що, коли Авакум говорить про мене, не слід йому вірити. Не слід йому вірити, бо він взагалі має помилкове уявлення про мою вдачу. Він, наприклад, вважає, що я романтик, навіть поет, якийсь скромний мрійник, але така думка дуже далека від істини. Я ветлікар великої дільниці, і, слава богу, в моєму районі, як я про це вже казав, немає ні ящура, ні курячої чуми. Та й корова Рашка свідок, хоч і безсловесний, що я знаю свою справу. Тоді про яку ж поезію і романтику може йти мова? А твердження Авакума, що я скромний мрійник, зовсім безпідставне. Коли лікар Начева почала зустрічатися з капітаном артилерії, я одразу припинив свої прогулянки по шляху, що веде в село Ликіте. На такий рішучий крок не здатний жоден скромний мрійник. Але як тільки капітан перестав учащати в Ликіте, я знову почав ходити тим шляхом, немов нічого не було. Тоді про яку ж скромність можна говорити?

Ясно, в Авакума помилкове уявлення про мою вдачу. Але я на нього не ображаюсь. Хіба є люди, які не помиляються? Навіть геніальний Шерлок Холмс — і той помилявся.

Тітці Балабанисі давно стукнуло тридцять. Але вона мала такий квітучий вигляд, що навіть найскептичніша людина не могла б дати їй більше двадцяти п'яти — висока, пишногруда, зі стрункими стегнами і тонкою талією. В неї був маленький ротик і темні, глибокі очі, завжди вологі, мов у косулі в травні.

її чоловік, колишній майстер на сироварні, бай Балабан, помер раптово п'ять років тому від розриву серця. Сусідки, заздрісні жінки, говорили, що його дружина доклала рук до цієї справи, бо була ненаситна в коханні, мов ламія [Ламія — в болгарській народній творчості чотиринога тварина з собачою головою та зміїним хвостом]. Але про яку молоду бездітну жінку не лихословлять балакучі уста? Два кунтушики, які подарував їй Методій Парашкевов, кололи очі сусідкам. Певно, тому вони й розпускали про Балабаниху плітки. Але все це дрібниці приватного характеру. Балабаниха дуже добре працювала на сироварні, виробляла багато трудоднів, заробляла чимало і не поспішала вдруге одружуватися. Вона була моторна і життєрадісна жінка.

Коли бай Гроздан і Авакум ввійшли до неї на подвір'я і стали на ганку перед розчиненими дверима, Балабаниха, присівши навпочіпки, мила блискучий бідон. Вона сиділа спиною до них і, вигинаючи стрункий стан, вправно терла посудину колючою щіткою. Її чорна вовняна спідниця трохи піднялась, і бай Гроздан двічі ніяково кашлянув. Але Авакум стояв незворушно. Балабаниха почула лише тоді, коли голова кашлянув утретє.

Вона підвелась і, всміхаючись, поправила чорний кучерик, що впав їй на чоло.

— Ти чому не на роботі? — удавано суворо спитав голова кооперативу.

— Спочатку треба привітатись,— відрізала Балабаниха, глянувши скоса в бік Авакума.— Чи, може, з удовицями не вітаються?

— А ну тебе! — нахмурився голова.

Авакум подав жінці руку, і Балабаниха простягла свою, хоч вона була мокра.

— Добридень! — потиснув їй руку Авакум.— Бай Гроздан сердитий, бо я не дав йому доїсти обід. Це я винний.

— То чому ж ти не на роботі? — не відставав голова, але голос його вже втратив суворість.

— Я на другій зміні, бай Гроздане,— ласкаво поглянула на нього Балабаниха.— Тому й дома. Прошу до господи! — запросила вона і швидко нахилилась, щоб поставити їм стільці біля вогнища.