Контррозвідка - Андрій Гуляшки

Сад перетинала втоптана стежка, що вела у глиб селища з легкими будівлями: свинарником без свиней, давно спустілою повіткою, клунею під розкиданою зчорнілою солом'яною стріхою та широким дашком для дров. Під дашком лежала колода з загнаною в неї сокирою і два вози сухих соснових оцупків. Отже, стежку протоптано саме до дашка.

Іншої стежки в саду не було.

Авакум вернув до сукуватої сосни й уважно оглядав землю, рухаючись у напрямку глухої вулички. На його напруженому обличчі промайнув легкий усміх: подекуди видніли притоптана трава та стеблинки, жовтіші й сухіші за інші. Поза всяким сумнівом, ту траву топтали перше, ніж вона зів'яла.

Ледь помітні сліди привели Авакума до огорожі. Терен, що колись ріс на цьому місці, тепер лежав, закинений у бур'янище. Чоловікові переступити такий перелаз неважко. А жінці довелося б підбирати спідницю і довше топтати землю під тином. Авакум нахилився — біля огорожі особливих слідів не знати.

Отже, тут проходив тільки чоловік, ще й не раз, і шлях лишався відкритим, інакше тернове віття лежало б на своєму давнішому місці. Видно, чоловік або збирався послуговуватися цим перелазом і надалі, або йому просто бракувало кмітливості — одне з двох.

Авакум замислився. Може, то сліди закоханого? Може, якийсь вусатий Ромео лазив уночі до бездітної красуні? Але в такому разі сліди мають вести до її дверей, до її кімнати.

Він тихенько свиснув і потер руки.

Сліди провадили не до її дверей. Вони починалися біля сукуватої сосни й закінчувалися знов-таки біля неї.

Авакум швидко повернувся в кімнату вчителя. «Якщо вікно защібнуте зсередини, я дам собі ляпаса»,— подумав він. Гачки й справді були незащібнені. Вони вкрились іржею. Авакум злегка натис на віконну раму, й обидві стулки з рипом розчинились просто в зелене віття.

Авакум добув із внутрішньої кишені плаща велику лупу і знову спустився на подвір'я. Дійшовши до стовбура старої сосни, підвів голову. «Треба дослідити третій і четвертий цурпалки гілок,— постановив він,— бо вони найважчі. Дістатися до крони, до великих гілок можна, тільки міцно тримаючись руками за ці суки».

Він видерся по стовбуру до четвертого обрубка гілки, вхопився за нього лівою рукою і розглядав його лускату кору крізь товсту лупу.

Отак тривало хвилин зо три. Скупчивши погляд на склі, Авакум знагла відчув, що перед очима танцюють синюваті кола, й мало не впустив лупу.

На мить він заплющився, вдихнув повітря на всі груди і знову подивився крізь лупу. Тепер у його очах блиснули іскри. Він сховав лупу, дістав складаний ножик, відкрив його зубами, зрізав шматок лускатої кори й обережно спустився на землю.

Повернувшись до кімнати, він вийняв пінцетом одну лусочку з кори, поклав її на предметне скло мікроскопа і подивився крізь окуляр. На скляній платівці синіла ворсинка. Синя ворсинка з вовняного прядива.

Авакум сягнув по сигарету й жадібно затягся. Відтак дістав з портфеля пергаментний папірець — у нього була загорнена така сама синя ворсинка. Авакум знайшов її свого часу серед залізних остружків під розпиляним прутом Ілязового вікна. Він порівняв обидві ворсинки під мікроскопом. Вони були однакові завтовшки і кольором.

Він підвівся і повільно заходив по кімнаті.

Тепер Авакум точно знав, що вирваний терен біля тину, стежка, сукувата сосна і незамкнене вікно зв'язані однією невидимою ниткою з Ілязовим будинком. Та сама синя рукавиця торкалася сука від обрубаної гілки на сосні й зігнутого прута на розбитому вікні.

Але як знайти синю рукавицю? Хіба одна синя рукавиця на світі? А хоч би й одна, то де вона і чия?

Усе-таки відкриття, зроблені Авакумом, склали кілька важливих ланок у ланцюгу подій, які передували злочину. Авакум не мав причин бути невдоволеним собою.

Сховавши сині ворсинки, Авакум пішов оглядати речі, сховані в комірчині. Тут не було нічого такого, що привернуло б увагу. Опудал тварин та птахів протягом місяців не переставляли. Про це свідчило павутиння на них — чорне й густе. Він уже збирався вийти, коли очі його спинилися на чистенькому бурому ведмежаті — пороху не було навіть на підставці. Одна чиста річ серед стількох інших, що тонули в павутинні та поросі. Це не могло не привернути уваги Авакума. Отже, чиясь рука порівняно недавно торкалась ведмежати. Але чому серед стількох опудал тварин саме буре звіря було удостоєне такої честі?

Авакум наблизився до ведмежати і зсунув його. Під дерев'яною підставкою відкрився отвір довгої скрині. Захов присвітив електричним ліхтариком і побачив на споді купу каміння різного кольору й розміру.

Більше нічого в скрині не було. Один з каменів завбільшки з кулак був загорнений в аркуш із зошита і перев'язаний червоною вовняною ниткою. Він лежав зверху на купі інших.

Авакум засунув руку, взяв камінець і в світлі жовтого променя прочитав:

«З м і ї ц я, 7 серпня».

Напис було зроблено нерозбірливо, хімічним олівцем.

«Якийсь мінерал, що його знайшов Методій Парашкевов у Зміїці за п'ятнадцять днів до події на Ілязовому подвір'ї»,— подумав Авакум. Він потримав камінь у руці, потім кинув на купу і знову поставив ведмежа на місце.

Почало мрячити.

Сірі хмари лизали своїми кошлатими язиками голі схили Зміїці. Крізь відчинене вікно проникало холодне повітря, насичене ароматом сосни та вологої землі.

Всередині було тихо і якось порожньо й сумно.

Авакум здригнувся, наче самотність раптово перетворилася на гострий холод, що заповнив його. «Треба неодмінно заснути»,— подумав він. Укрившись із головою плащем, Авакум заплющив очі.

Дощові краплини стукали по шибках, і цей слабкий звук робив тишу ще важчою.

Розбудив Авакума глухий грюкіт зовнішніх дверей. Він прислухався і пізнав ходу Балабанихи. Кроки лунали вже у сінях. Йому більше не хотілося лежати в темряві. Він