Смерть на Нілі - Агата Крісті
– Аж занадто неймовірні, у них є щось зловісне. Ходімо на сонце.
Ліннет розсміялася, але послухалась.
Вони вийшли з храму на сонце й ступили на теплий жовтий пісок. Ліннет розсміялася. Біля їхніх ніг, являючи жахливе видовище, рядочком стирчали з півдесятка голів нубійських хлопчиків, наче відрізані від тіл. Закочуючи очі, голови розмірено погойдувалися туди-сюди, губи наспівували:
– Гіп-гіп-ура! Гіп-гіп-ура! Дуже добре, дуже гарно. Дуже дякуємо.
– Що за дурниця! Як вони це роблять? Вони справді так глибоко зариті?
Саймон витягнув трохи дрібних монет.
– Дуже добре, дуже гарно, дуже дорого, – передражнив він їх.
Два малюки, відповідальні за «виставу», старанно визбирали монети.
Ліннет і Саймон пішли далі. Вони не хотіли повертатися на пароплав і втомилися від огляду старовинних пам’яток. Опершись на скелю, подружжя підставило свої тіла сонцю.
«Яке чудесне сонце, – подумала Ліннет. – Як тепло, як безпечно… як чудово бути щасливою… Як добре бути собою… Ліннет…»
Її очі заплющилися. У напівдрімоті її несло поміж думок, які текли й розвівалися, наче пісок.
Очі Саймона були розплющені. У них теж світилося задоволення. Який же він дурень, що так перелякався першого вечора… «Нема про що хвилюватися… Усе гаразд… Джекі таки можна довіряти…».
Раптом почувся крик. До них, розмахуючи руками, бігли люди…
На мить Саймон тупо витріщився на них. Потім відскочив і потягнув за собою Ліннет.
І саме вчасно. Зі скелі зірвався величезний валун і розбився просто перед ними. Якби Ліннет так і стояла на місці, від неї нічого б не залишилося.
З блідими обличчями вони схопилися одне за одного. До них підбігли Еркюль Пуаро та Тім Аллертон.
– Ma foi[27], мадам, ви ледь не загинули!
Усі четверо інстинктивно подивилися на скелю, та нічого не побачили. Хоча на вершину вела стежка. Пуаро згадав, що коли вони вперше зійшли на берег, він помітив, як нею піднімалися кілька місцевих жителів.
Він глянув на подружжя. Ліннет усе ще була оторопіла та налякана. Саймон, однак, аж захлинався від гніву.
– Чорти б її взяли! – вибухнув він.
Проте стримався, зиркнувши на Тіма.
А той промовив:
– Господи, ледь не загинула. То якийсь дурень зіштовхнув камінь чи він сам зірвався?
Зблідла Ліннет ледь змогла промовити:
– Мабуть, якийсь дурень.
– Вас би розчавило, як яєчну шкаралупу. Ліннет, ви впевнені, що у вас немає ворогів?
Вона двічі ковтнула, та все ж не змогла відповісти на добродушне кепкування.
– Повертаймося на пароплав, мадам, – раптом сказав Пуаро. – Вам потрібно випити чогось, щоб збадьоритися.
Вони швидко пішли. Саймон ледь стримував гнів. Тім намагався веселими розмовами відволікти Ліннет від згадки про небезпеку, якої вона уникла. Пуаро йшов із понурим обличчям.
Але коли вони підійшли до сходнів, Саймон завмер на місці. Обличчя набуло здивованого виразу.
На берег сходила Жаклін де Бельфор. У сукні з дешевої лляної тканини в клітинку, того ранку вона нагадувала дитину.
– Боже мій! – вигукнув Саймон. – Виходить, то сталося випадково.
Гнів зник, і на обличчі виступило таке помітне полегшення, що Жаклін зрозуміла: щось не так.
– Доброго ранку, – привіталась вона. – Боюся, я трохи спізнилася.
Вона всім кивнула, спустилася на берег і попрямувала до храму.
Саймон схопив за руку Пуаро. Ліннет і Тім уже піднімалися сходнями.
– Боже, яке полегшення! Я думав… Я думав…
Пуаро кивнув.
– Так, я знаю, що ви подумали.
Та все ж він досі був похмурий і стурбований; детектив розвернувся й уважно подивився на інших пасажирів.
Міс ван Скайлер повільно плелася попід руку з міс Бауерз.
Трохи далі місіс Аллертон сміялася з ряду голів маленьких нубійців. Місіс Оттерборн була поруч із нею.
Інших не було видно.
Пуаро похитав головою й повільно піднявся за Саймоном на пароплав.
Розділ десятий
– Мадам, поясніть мені, що означає ваша фраза «затишшя перед бурею».
Місіс Аллертон трохи здивувалася.
Вони вдвох із Пуаро повільно пленталися на скелю з видом на Другий поріг. Більшість вирушила на верблюдах, але Пуаро їзда на верблюді нагадувала хитавицю на пароплаві, а для місіс Аллертон піднятися самій було справою честі.
Вони прибули у Ваді-Хальфу вчора ввечері. А вранці два баркаси доставили до Другого порога всю групу, крім синьйора Річетті – він вирішив самостійно з’їздити до віддаленої місцини під назвою Семна, яка, як він пояснив, викликає велике зацікавлення, оскільки була воротами в Нубію під час правління Аменемхета III, і там стоїть стела з написом про те, що, перетинаючи кордон Єгипту, темношкірим доводилося платити митний збір. Робилося все можливе, щоб запобігти цьому вияву самостійності, та намарне. Синьйор Річетті був налаштований рішуче й відкидав такі аргументи: 1. Екскурсія того не варта; 2. Екскурсія неможлива, оскільки туди не проїде жодне авто; 3. Жодне авто не захоче туди їхати; 4. Якщо автомобіль усе ж вдасться знайти, ціна буде непомірно висока. Поглузувавши над першим твердженням, він засумнівався в другому, сказав, що сам знайде авто (третій аргумент) і, вільно сторгувавшись арабською (четвертий), синьйор Річетті зрештою відбув. Його від’їзд відбувся таємно, крадькома, щоб ніхто з решти туристів не вбив собі в голову відхилитися від визначеного маршруту видатними пам’ятками.
– «Затишшя перед бурею», – місіс Аллертон схилила голову набік і роздумувала над відповіддю. – Так кажуть про спокій, щастя, що передує неприємностям. Знаєте, ще кажуть «усе занадто добре, щоб бути правдою».
Вона почала докладно пояснювати, а Пуаро уважно слухав.
– Спасибі, мадам, тепер я зрозумів. Цікаво: вчора ви це сказали, і мадам Дойл дивом уникла смерті.
Місіс Аллертон здригнулася.
– Саме так, на волоску від смерті. Як думаєте, хтось із цих малих смаглявих негідників зіштовхнув каменюку задля жарту? Хлопчиська в усьому світі роблять щось таке, не плануючи нічого поганого.
Пуаро знизав плечима.
– Можливо, мадам.
Він змінив тему й заговорив про Майорку, ставлячи різні запитання з огляду на можливу поїздку в майбутньому.
Місіс Аллертон почав подобатися цей невеличкий чоловічок, частково – через її дух протиріччя. Вона відчувала, що Тім постійно намагався пригасити її дружбу з Еркюлем Пуаро, якого він називав «найгіршим із пройдисвітів». Але вона так не вважала. Жінка припускала, що дещо дивний екзотичний одяг чужинця викликає в сина певні упередження. Сама ж мати вважала детектива розумним і цікавим співрозмовником. Пуаро був надзвичайно чуйний. Вона раптом виявила, що зізналася цьому чоловіку у своїй нелюбові до Джоанни Саутвуд. Їй полегшало, коли вона виговорилася. А зрештою, чому б і ні? Пуаро не знав Джоанни і, можливо, ніколи з нею не зустрінеться. То чому б