Смерть на Нілі - Агата Крісті

Корнелія так щебетала, поки драгоман[25], відповідальний за екскурсію, не попросив їх зупинитися й не почав монотонно розповідати:

– Цей храм присвячений єгипетському богу Амону та богу сонця Ра-Горакті, символом якого є голова сокола…

Буботіння продовжувалося. Доктор Бесснер, із путівником Бедекера в руці, щось буркнув до себе німецькою мовою. Він віддавав перевагу друкованому слову.

Тім Аллертон не приєднався до групи. Його мати намагалася розговорити замкнутого містера Фанторпа. Ендрю Пеннінґтон, під руку з Ліннет, уважно слухав і, здавалося, дуже зацікавився числами, про які говорив гід.

– Шістдесят п’ять футів, справді? На вигляд таки менше. Гарний хлопчина був той Рамзес. Гордість Єгипту.

– І великий бізнесмен, дядьку Енді.

Ендрю Пеннінґтон подивився на дівчину з задоволенням.

– Сьогодні вранці маєш гарний вигляд, Ліннет. Я трохи хвилювався за тебе останнім часом. Ти здавалася такою виснаженою.

Розмовляючи, група повернулася на пароплав. І знову «Карнак» ковзав річкою. Тепер пейзаж був не настільки похмурий. Куди не глянь – пальми та оброблені поля.

Схоже, зміна ландшафту послабила якесь невідоме пригнічення, якому піддалися було пасажири. Тім Аллертон подолав свій напад хандри. Розалі була не така понура. Ліннет мала майже безтурботний вигляд.

– Трохи нетактовно говорити з молодою дружиною про справи, та є дещо… – почав Пеннінґтон.

– Чому ж, звичайно, дядьку Ендрю, – Ліннет одразу ж стала ділова. – Мій шлюб, звісно, багато чого змінив.

– Саме так. Я попрошу тебе пізніше підписати кілька документів.

– Чому не зараз?

Ендрю Пеннінґтон озирнувся. У вітальні поруч із ними нікого не було. Більшість пасажирів були надворі: на палубі між оглядовим салоном і каютами. А всередині за невеликим столиком у центрі салону залишилися містер Ферґюсон, який, посвистуючи, пив пиво, витягнувши ноги в брудних вельветових штанах, мсьє Еркюль Пуаро, який сидів перед ним, і міс ван Скайлер у кутку, котра заглибилася в книжку про Єгипет.

– Чудово, – сказав Ендрю Пеннінґтон.

Він вийшов із салону.

Ліннет і Саймон усміхнулися одне одному – за мить усмішка розцвіла на повну.

– Усе добре, золотце? – запитав він.

– Так, усе добре… Кумедно, та я більше не тривожуся.

– Ти неймовірна, – переконливо сказав Саймон.

Пеннінґтон повернувся з купою дрібно списаних документів.

– Господи! – вигукнула Ліннет. – І я мушу все це підписати?

Ендрю Пеннінґтон промовив вибачливим тоном:

– Я знаю, що це важко, та я хочу привести твої справи до ладу. Передусім договір оренди майна на П’ятій авеню, а також земельні концесії на Заході…

Він продовжував говорити, шелестячи паперами та поправляючи їх. Саймон позіхнув.

Двері відчинилися, і всередину зайшов містер Фанторп. Він без інтересу окинув оком присутніх, рушив уперед і, ставши поряд з Пуаро, почав вдивлятися в прозору блакитну воду та жовті піски, що її оточували.

– …ти тут підпишеш, – завершив Пеннінґтон, поклавши перед Ліннет документ і вказавши на місце для підпису.

Ліннет піднесла документ і переглянула його. Тоді знову повернулася на першу сторінку, взяла перову ручку, яку Пеннінґтон поклав перед нею, і підписалася: Ліннет Дойл.

Пеннінґтон узяв документ і витягнув інший.

До них наблизився Фанторп. Через бокове вікно він зацікавлено видивлявся щось на березі, повз який проходило судно.

– Це просто документ про передачу, – сказав Пеннінґтон. – Можна не читати.

Але Ліннет швидко переглянула його. Пеннінґтон поклав третій документ. І знову Ліннет уважно його перечитала.

– Там жодних проблем. Нічого цікавого. Самі юридичні терміни, – пояснив він.

Саймон укотре позіхнув.

– Моя люба, ти ж їх усі не перечитуватимеш? Це ж триватиме до обіду, а то й довше.

– Я завжди все уважно читаю, – відповіла Ліннет. – Мене так батько навчив. Він казав, що може бути друкарська помилка.

Пеннінґтон неприємно засміявся.

– Ти справжня ділова жінка, Ліннет.

– Вона набагато відповідальніша, ніж я, – посміюючись, сказав Саймон. – Я в житті не читав жодного юридичного документа. Підписую там, де мені кажуть, – і справа зроблена.

– Це страшне недбальство, – несхвально мовила Ліннет.

– Немає в мене ділової хватки, – весело відповів Саймон. – І ніколи не було. Сказали мені підписати, я й підписую. Так набагато простіше.

Ендрю Пеннінґтон уважно подивився на нього і, потираючи верхню губу, сухо запитав:

– Але хіба це не ризиковано, Дойле?

– Дурниці, – відказав той. – Я не з тих, хто вважає, що весь світ прагне їх обдурити. Я довірливий, і це мені віддається. Досі мене ніхто не розчарував.

Раптом, усім на подив, мовчазний містер Фанторп обернувся й заговорив до Ліннет.

– Сподіваюсь, я не відволікаю вас, та дозвольте мені висловити захоплення вашим діловим підходом. У своїй професії – а я юрист, – на жаль, я стикаюся лише з нерозважливими жінками. Не підписувати документа, доки спершу його уважно не прочитаєш, – це викликає повагу!

Він злегка вклонився. Тоді, почервонівши, розвернувся та знову почав споглядати береги Нілу.

Ліннет невпевнено відповіла:

– Е-е… Дякую… – вона вкусила себе за губу, щоб не розсміятися. Юнак мав такий незвично урочистий вигляд.

Ендрю Пеннінґтон був дуже невдоволений.

Саймон Дойл не знав, сердитися йому чи сміятися.

Вуха містера Фанторпа стали яскраво-червоні.

– Наступний, будь ласка, – сказала Ліннет, усміхнувшись Пеннінґтону.

Але він мав дуже стривожений вигляд.

– Гадаю, краще іншим разом, – відповів він сухо. – Як сказав е-е-е… Дойл, якщо все те уважно читатимеш, це триватиме аж до обіду. Ми пропустимо всі ці краєвиди. Власне, перші два документи були найбільш нагальні. До решти справ повернемося пізніше.

– Тут жахливо парко, – сказала Ліннет. – Ходімо звідси.

Усі троє вийшли на свіже повітря. Еркюль Пуаро повернув голову. Його погляд замислено зупинився на спині містера Фанторпа, потім перейшов до містера Ферґюсона, який, байдикуючи, закинув голову та щось стиха насвистував.

Нарешті Пуаро звернув увагу на пряму фігуру в кутку, міс ван Скайлер. Вона, зі свого боку, люто дивилася на містера Ферґюсона.

Двері з лівого борту відчинилися, і всередину ввійшла Корнелія Робсон.

– Щось ти довго, – гаркнула стара леді. – Де ти була?

– Мені дуже прикро, кузино Марі. Вовна була не там, де ви сказали, а в зовсім іншій валізі.

– Дорогенька, ти геть безпорадна, коли треба щось знайти! Я знаю, що ти стараєшся, люба, але варто бути більш кмітливою та меткою. Слід просто зосередитися.

– Вибачте, кузино Марі. Боюсь, я дуже дурна.

– Ніхто не буде дурним, якщо старатиметься. Я взяла тебе з собою в подорож, тому очікую хоч трохи уваги у відповідь.

Корнелія почервоніла.

– Мені дуже шкода, кузино