Смерть на Нілі - Агата Крісті

Юнак нахмурено подивився в її бік.

– Я думаю, людські істоти важливіші, ніж каміння.

– Але не настільки довговічні, – зауважив Пуаро.

– Мені приємніше бачити ситого робітника, ніж будь-який так званий витвір мистецтва. Майбутнє, а не минуле, має значення.

Це було занадто для синьйора Річетті. Він вибухнув пристрасним потоком слів, які було важко зрозуміти.

Юнак різко відповів, виказавши всім, що він думає про капіталістичну систему. Його промова була сповнена їдкої ненависті.

Тирада закінчилася, аж коли вони прибули на пристань готелю.

– І треба ж, – пробурмотіла місіс Аллертон та ступила на берег. Юнак провів її недобрим поглядом.

У фойє готелю Пуаро натрапив на Жаклін де Бельфор. На ній був костюм для верхової їзди. Вона іронічно ледь вклонилася детективу.

– Збираюся прокататися на віслючку. Чи варто поїхати в тутешні села, мсьє Пуаро?

– Ви сьогодні зібралися туди, мадемуазель? Eh bien, вони мальовничі, але не витрачайте багато грошей на місцеві дрібнички.

– Доставлені сюди з Європи? Ні, мене так просто не обдуриш.

Ледь кивнувши, вона вийшла на сліпуче сонце.

Пуаро завершив пакувати свій багаж: проста справа, оскільки його речі завжди лежали в порядку. Потім він попрямував до їдальні, щоб раніше пообідати.

Після обіду автобус готелю відвіз пасажирів, які зібрались у подорож на Другий поріг, на станцію, де вони мали сісти на денний експрес із Каїра до Шеллала, – усього лиш десятихвилинна поїздка.

Пасажирами були мати й син Аллертони, Пуаро, юнак у брудних фланелевих штанах, а також італієць. Місіс Оттерборн з донькою поїхали на Асуанську греблю й Філе, вони мали сісти на пароплав у Шеллалі.

Потяг з Каїра та Луксора запізнився хвилин на двадцять. Коли він нарешті прибув, почалася звична метушня. Місцеві носильники, які виносили валізи з потяга, зіштовхувалися з іншими, які багаж заносили.

Нарешті, трохи захекавшись, Пуаро опинився в купе зі своїми валізами, а також із багажем Аллертонів і кількома чужими валізами, тоді як Тім з матір’ю та рештою їхнього багажу були десь в іншому місці.

Купе, у яке зайшов Пуаро, займала стара дама зі зморшкуватим обличчям та обмотаним високо навколо шиї білим шарфом. Вона була обвішана діамантами, а обличчя випромінювало презирство чи не до всього людства.

Вона згорда глянула на Пуаро та знову занурилась у читання американського журналу. Напроти неї сиділа кремезна й доволі незграбна молода жінка до тридцяти років. У неї були живі карі очі, що нагадували собачі, неохайне волосся та неймовірне бажання догоджати. Час від часу стара дама зиркала на неї з-за журналу й давала розпорядження.

– Корнеліє, склади пледи. Коли ми приїдемо, подбай про мій несесер. За жодних обставин не доручай комусь іншому нести його. Не забудь про мій ніж для паперу.

Подорож потягом тривала недовго. Через десять хвилин вони зупинилися біля молу, де на них уже чекав пароплав «Карнак». Оттерборни вже були на борту.

«Карнак» виглядав меншим за пароплави на першому порозі – «Папірус» і «Лотос», які були занадто громіздкі, щоб пройти через шлюзи Асуанської греблі. Пасажири піднялися на борт, і їм показали їхні каюти. Оскільки пароплав був не повністю заповнений, більшість пасажирів отримали каюти на верхній палубі. Носову частину цієї палуби займав засклений салон, де можна було насолоджуватися річкою, що розгорталася перед пасажирами. На нижній палубі була кімната для куріння та невелика вітальня, а ще нижче – їдальня.

Прослідкувавши, як у каюті розпаковували його багаж, Пуаро повернувся на палубу, щоб спостерігати за відплиттям. Він підійшов до Розалі Оттерборн, яка оперлася на фальшборт.

– Тепер подорожуємо до Нубії. Ви щасливі, мадемуазель?

Дівчина глибоко вдихнула.

– Так. Я відчуваю, що нарешті втекла подалі від усього.

Вона провела рукою. Було щось дике у водяній гладі перед ними, у безлічі голих скель, що спускалися аж до самої річки. То тут, то там виднілися рештки будинків, закинутих і зруйнованих через піднесення води на греблі. У всьому краєвиді відчувався сумний, майже зловісний шарм.

– Подалі від людей, – додала Розалі Оттерборн.

– Крім нас, мадемуазель.

Вона знизала плечима, а тоді продовжила:

– Щось у цій країні змушує мене почуватися… лихою. Тут на поверхню виходить усе те, що кипить усередині. Усе так нечесно, так несправедливо.

– Цікаво. Не можна судити без доказів.

– Гляньте на інших матерів, а тоді на мою, – пробубоніла вона. – Немає іншого Бога, окрім сексу, а Саломея Оттерборн – його пророк. – Дівчина на мить замовкла. – Гадаю, не слід було це казати.

Пуаро жестом запротестував.

– Чому б не сказати мені? Я багато чого чув у своєму житті. І, як ви сказали, ви кипите всередині, як джем. Eh bien, хай нечиста піна вийде на поверхню, і ми тоді зберемо її ложкою, отак.

Він зробив рух, наче викинув щось у Ніл.

– Отак, нічого немає.

– Який ви незвичайний чоловік! – мовила Розалі. Її стиснуті губи розтягнулися в усмішці. Раптом вона напружилася й вигукнула: – А от і місіс Дойл із чоловіком, я й не знала, що вони вирушать у цю ж подорож!

Ліннет щойно вийшла зі своєї каюти та спускалася на палубу. Саймон ішов за нею. Пуаро приголомшив її вигляд: така квітуча, впевнена в собі. Надзвичайно розквітла від свого щастя. Саймон Дойл також змінився. Він щирився від вуха до вуха й нагадував щасливого школяра.

– Розкішно, – сказав Дойл, теж опершись на поруччя. – Я з нетерпінням чекав цієї поїздки, а ти, Ліннет? Це місце зовсім не нагадує туристичне, наче ми прямуємо в саме серце Єгипту.

Його дружина одразу ж обізвалася:

– Знаю. Тут якось… шалено чи що…

Рука Ліннет ковзнула його плечем. Саймон схопив її руку й притис до себе.

– Ми відплили, Лін, – прошепотів він.

Пароплав відплив від молу. Почалася семиденна подорож до Другого порога й назад.

Позаду пролунав дзвінкий сріблястий сміх. Ліннет різко повернулася.

Там стояла Жаклін де Бельфор. Схоже, їй було весело.

– Привіт, Ліннет! Я й не сподівалася побачити тебе тут. Ти ж казала, що залишаєшся в Асуані ще на десять днів. Який сюрприз!

– Ти… ти не… – Ліннет запиналася. Вона витиснула з себе страждальну ввічливу усмішку. – Я теж не сподівалася тебе побачити.

– Ні?

Жаклін рушила на інший бік палуби.

Ліннет міцно схопила чоловіка за руку.

– О, Саймоне, Саймоне…

Увесь гарний настрій Дойла зник. Він лютував. Руки чоловіка нервово стиснулися в кулаки, попри його намагання контролювати себе.

Пара відійшла. Пуаро не обертався, але