Смерть на Нілі - Агата Крісті

– О… е-е-е… – Корнелія трохи запиналася.

Жаклін чітко мовила:

– Бачте, колись ми з ним були заручені.

– О, справді?

Корнелію розривали суперечливі почуття. Вона страшенно збентежилася та водночас її охопило приємне збудження. Яким же неприємним їй тепер здавався Саймон Дойл!

– Так, це дуже сумна історія, – продовжила Жаклін, у її м’якому тихому голосі відчувався глум. – Він погано зі мною повівся, еге ж, Саймоне?

– Іди спати, Джекі. Ти п’яна, – грубо сказав Саймон Дойл.

– Саймоне, любий, якщо тобі ніяково, краще вийди сам.

Саймон Дойл глянув на неї. Його рука, що тримала журнал, трохи тремтіла, але він твердо промовив:

– Я залишуся.

Корнелія пробурмотіла втретє:

– Мені справді треба… уже так пізно…

– Ви нікуди не підете, – мовила Жаклін. Вона швидко схопила руку дівчини, не давши їй піднятися. – Ви залишитеся тут і слухатимете, що я скажу.

– Джекі, – різко озвався Саймон, – не роби з себе посміховисько! Заради Бога, іди спати.

Жаклін раптово виструнчилася в кріслі. Слова ринули з неї стрімким шипучим потоком.

– Ти боїшся скандалу, так? Тому що ти типовий англієць, такий стриманий! Хочеш, щоб я поводилася «пристойно», еге ж? Але мені байдуже, поводжуся я пристойно чи ні! Краще швидше забирайся звідси, бо я збираюся виговоритися… про все.

Джим Фанторп акуратно загорнув книжку, позіхнув, зиркнув на годинник, піднявся та вийшов. Типово по-англійськи, але зовсім непереконливо.

Жаклін обернулася навколо на своєму стільці й зиркнула на Саймона.

– Клятий дурень, – її язик заплітався. – Гадав, можеш поводитися зі мною, як тобі заманеться, і все зійде з рук?

Саймон Дойл роззявив було рота, та за мить закрив його. Він сидів мовчки, наче сподіваючись, що її гнів стихне, якщо він не провокуватиме словами.

Голос Жаклін, що став хрипкий і нерозбірливий, приголомшив Корнелію, яка зовсім не звикла до таких оголених емоцій.

– Я казала, – лепетала Жаклін, – що радше вб’ю тебе, ніж дивитимуся, як ти йдеш до іншої жінки… Думав, я жартую? Помиляєшся. Я просто вичікувала! Ти мій! Чуєш? Ти належиш мені…

Саймон усе ще мовчав, Жаклін щось намацувала у своєму подолі. Вона подалася перед.

– Я казала, що вб’ю тебе, і то не просто слова… – у її руці щось блиснуло. – Я застрелю тебе, як пса, як паршивого пса, яким ти і є…

Нарешті Саймон зарухався. Він скочив на ноги, та в цей момент дівчина натиснула гачок…

Саймон зігнувся вдвоє та впав на стілець… Корнелія заверещала й кинулася до дверей. Джим Фанторп стояв на палубі, опершись на перила. Вона покликала:

– Містере Фанторп… Містере Фанторп…

Він підбіг до дівчини. Корнелія несвідомо схопилась за юнака:

– Вона застрелила його… О! Вона його застрелила!

Саймон Дойл і далі незграбно лежав на стільці… Жаклін стояла, неначе паралізована. Її дуже трясло, а широко розплющені нажахані очі втупилися на яскраво-червону пляму, яка повільно просочувалася через штанину трохи нижче коліна, де Дойл притискав до рани хустинку…

Жаклін запиналася:

– Я не хотіла… Боже мій, я справді не хотіла…

Револьвер випав з її тремтячої руки на долівку. Вона відкинула його ногою, і той ковзнув під один із диванчиків.

Саймон слабким голосом пробурмотів:

– Фанторпе, заради Бога, хтось іде… Скажіть, що все гаразд, нещасний випадок, щось таке… Не треба скандалу.

Фанторп з розумінням швидко кивнув. Він розвернувся до дверей, де з’явився переляканий нубієць.

– Усе добре, усе гаразд! Просто розваги!

Хлопець із чорним обличчям дивився на нього з сумнівом і спантеличено, але врешті заспокоївся. Зуби блиснули широкою усмішкою. Він кивнув і вийшов.

Фанторп повернувся.

– Усе гаразд. Не думаю, що ще хтось чув. Звук був наче від вистріленого корка. А тепер…

Він здригнувся. Жаклін раптом почала істерично схлипувати.

– О, Боже, чому я не померла… Я вб’ю себе. Краще помру… Що я накоїла, що накоїла?

Корнелія поспішила до неї.

– Тихо, любонько, тихо.

Саймон, з мокрим чолом і перекривленим від болю обличчям, швидко заговорив:

– Заберіть її. Заради Бога, виведіть її звідси! Проведіть її до каюти, Фанторпе. Слухайте, міс Робсон, покличте ту вашу медсестру, – він благально дивився на обох. – Не залишайте її. Переконайтеся, що вона в безпеці, хай за нею пригляне медсестра. А тоді знайдіть старого Бесснера й приведіть сюди. Заради Бога, не кажіть нічого про це моїй дружині.

Джим Фанторп знову з розумінням кивнув. У надзвичайній ситуації тихий юнак поводився спокійно й компетентно.

Разом з Корнелією він вивів Жаклін, яка плакала й опиралася, з салону на палубу та повів до каюти. Там з нею стало ще більше проблем. Вона намагалася вивільнитись і схлипувала ще сильніше.

– Я втоплюся… Втоплюся… Я не можу більше жити… О, Саймоне, Саймоне!

Фанторп звернувся до Корнелії:

– Краще знайдіть міс Бауерз, а я побуду тут, поки ви її не приведете.

Корнелія кивнула й швидко зникла.

Щойно вона відійшла, як Жаклін схопила Фанторпа.

– Його нога… З неї тече кров… Зламана… Він помре від знекровлення. Я мушу йти до нього… О, Саймоне, Саймоне… Як я могла?

Вона голосила все гучніше. Фанторп взявся заспокоювати:

– Тихо, тихо… З ним усе буде добре.

Дівчина знову почала вириватися.

– Відпустіть мене! Дозвольте мені кинутись за борт… Дайте мені себе вбити!

Фанторп схопив її за плечі й змусив сісти на ліжко.

– Ви повинні залишатися тут. Не метушіться. Опануйте себе. Кажу вам, що все добре.

На полегшення юнака, засмученій дівчині вдалося трохи заспокоїтись, але він був радий, коли портьєри розсунулися й разом із Корнелією до кімнати ввійшла незворушна міс Бауерз, щільно загорнута в жахливе кімоно.

– Ну, – бадьоро сказала міс Бауерз. – Що тут у вас?

Вона перебрала контроль на себе, не виказуючи ніякого здивування чи тривоги.

Фанторп вдячно залишив надто збуджену дівчину у вправних руках міс Бауерз і поспішив до каюти доктора Бесснера.

Він постукав й одразу ж увійшов.

– Докторе Бесснер?

Жахливе хропіння затихло, і вражений голос спитав:

– So?[32]Що таке?

До того часу Фанторп уже ввімкнув світло. Доктор закліпав, нагадуючи величезну сову.

– Дойл. Його підстрелили. Міс де Бельфор вистрелила в нього. Він у салоні. Можете підійти?

Дебелий лікар одразу ж відреагував. Він поставив кілька коротких запитань, узувся, накинув халат, прихопив невелику сумку з не обхідними інструментами й попрямував із Фанторпом у вітальню.

Саймону вдалося відчинити вікно поруч із собою. Він витягнув голову та глибоко дихав. Його обличчя було смертельно бліде.

Доктор Бесснер підійшов до нього.

– Ну?