Смерть на Нілі - Агата Крісті
Рейс чудово його зрозумів, тому не став тиснути далі. Він знав, що його друг не говоритиме нічого, поки сам у цьому не переконається.
Пуаро потер носа й сумно сказав:
– Щось на цьому судні мене тривожить.
Рейс запитально глянув на детектива.
– Уявіть собі, – пояснив Пуаро, – особу А, яка надзвичайно сильно образила особу Б. Б бажає помститися й погрожує.
– Обоє, і А, і Б – на цьому пароплаві?
– Саме так, – підтвердив Пуаро.
– І Б, як я здогадуюся, жінка?
– Точно.
Рейс запалив цигарку.
– Я б не хвилювався. Люди, які багато говорять про те, що вони скоять, зазвичай цього не роблять.
– А особливо, коли йдеться про lesfemmes[29], як кажуть. Так, це правда.
І все ж детектив здавався неспокійним.
– Щось іще? – запитав Рейс.
– Так, є дещо. Учора особа А лише чудом уникла смерті. І таку смерть запросто назвали б нещасним випадком.
– Сплановано Б?
– Ні, у цьому й проблема. Б не має до цього жодного стосунку.
– Тоді це й був нещасний випадок.
– Може, і так, але не подобаються мені такі випадки.
– Ви впевнені, що Б у цьому не замішана?
– Абсолютно.
– Що ж, збіги трапляються. До речі, хто ця А? Якась надто неприємна людина?
– Навпаки. А – чарівна, багата, красива молода леді.
Полковник хмикнув.
– Як у дешевому любовному романі.
– Peut-être[30]. Та запевняю вас, друже, мене це не тішить. Якщо я маю рацію, а зрештою, я завжди маю рацію, – Рейс усміхнувся собі у вуса, почувши звичне для Пуаро висловлювання, – то в нас є серйозна причина тривожитися. А тепер ще й з’явилися ви та все ускладнили. Ви стверджуєте, що на «Карнаку» пливе вбивця.
– Він зазвичай не вбиває чарівних юних дам.
Пуаро похитав головою.
– Я боюся, друже, – зізнався він, – боюся… Сьогодні я порадив цій леді, мадам Дойл, добиратися з чоловіком до Хартума й не повертатися на цей пароплав. Але ж вони не послухаються. Я благаю небеса, щоб ми прибули в Шеллал без трагедії.
– А ви не надто похмуро на це дивитеся?
Пуаро похитав головою.
– Я боюся, – просто сказав він. – Так, я, Еркюль Пуаро, боюся…
Розділ одинадцятий
Корнелія Робсон стояла в храмі Абу-Сімбела. То був вечір наступного дня – спекотний спокійний вечір. «Карнак» знову пришвартувався в Абу-Сімбелі, щоб дати туристам змогу ще раз оглянути храм, цього разу при штучному освітленні. Різниця була разюча, і Корнелія здивовано поділилася цим з містером Ферґюсоном, який стояв біля неї.
– Ого, тепер усе видно набагато краще! – вигукнула вона. – Вороги, обезголовлені царем, значно чіткіші. А який цікавий палац он там. Раніше я його не помічала. Якби тут був доктор Бесснер, він би мені про все це розповів.
– Не розумію, як ви терпите того старого дурня! – похмуро сказав Ферґюсон.
– Та що ви, він же один із найдобріших чоловіків, яких я зустрічала.
– Набундючений старий зануда.
– Не думаю, що вам слід так говорити.
Коли вони виходили з храму в місячну ніч, юнак зненацька схопив її за руку.
– Чому ви тримаєтеся поруч або з нудним гладким стариганем, або зі злою старою каргою, яка вас ображає та принижує?
– Містере Ферґюсон, про що ви говорите!
– Невже у вас слабкий характер? Хіба ви не розумієте, що не гірші за неї?
– Ні, це не так, – сказала Корнелія зі щирим переконанням.
– Маєте на увазі, що ви не настільки багаті, так?
– Ні. Кузина Марі дуже освічена й…
– Освічена! – юнак відпустив її руку так же раптово, як і схопив. – Мене нудить від цього слова.
Корнелія стривожено глянула на хлопця.
– Їй не до вподоби, що ви розмовляєте зі мною, так? – запитав він.
Дівчина зашарілася та знітилась.
– І чому ж? Бо вона вважає, що я не її соціального рівня! Фу! Вас це не бісить?
– Якби ви тільки не злилися через дурниці, – невпевнено пробурмотіла Корнелія.
– Ви справді не розумієте – а ви ж американка, – що всі народилися вільними й рівними?
– Це неправда, – сказала дівчина зі спокійною впевненістю.
– Моя люба дівчинко, це написано у вашій конституції!
– Кузина Марі каже, що політики – не джентльмени, – наполягала Корнелія. – І, звичайно, люди не рівні. Це безглуздя. Я знаю, що непоказної зовнішності, і колись це дуже мене мучило, але я вже це переросла. Я хотіла б народитися вишуканою та вродливою, як місіс Дойл, але так не сталося, тож, гадаю, нема сенсу турбуватися.
– Місіс Дойл! – вигукнув Ферґюсон з глибоким презирством. – Вона з тих жінок, яких слід розстріляти для прикладу.
Корнелія стривожено глянула на нього.
– Думаю, це через погане травлення, – сказала вона добродушно. – У мене є спеціальний пепсин. Кузина Марі якось його приймала. Хочете спробувати?
– Ви неможливі! – вигукнув Ферґюсон.
Він розвернувся й пішов. Корнелія попрямувала до пароплава. Коли вона ступила на сходні, Ферґюсон знову її наздогнав.
– Ви найкраща людина на судні. Пам’ятайте про це.
Зарум’янившись від задоволення, Корнелія рушила в оглядову вітальню.
Міс ван Скайлер розмовляла з доктором Бесснером, вела приємну бесіду про його пацієнтів з королівської родини.
– Сподіваюсь, мене не було не надто довго, кузино Марі? – винувато спитала Корнелія.
Зиркнувши на годинник, стара жінка пробурчала:
– Ти точно не поспішала, дорогенька. І куди ти поділа мою оксамитову шаль?
Корнелія роззирнулася.
– Може, я гляну, чи вона в каюті, кузино Марі?
– Звісно, що її там немає. Вона була на мені після вечері, а я звідси нікуди не виходила. Вона лежала на тому кріслі.
Корнелія швидко все оглянула.
– Я ніде її не бачу, кузино Марі.
– Дурниці, – мовила міс ван Скайлер. – Гарненько подивися!
Такі команди віддавали собакам, і з собачою покірністю Корнелія підкорилася. Мовчазний містер Фанторп, який сидів неподалік, піднявся, щоб допомогти їй. Але шалі так і не знайшли.
Того дня було настільки спекотно й задушливо, що більшість пасажирів, повернувшись на борт після відвідування храму, рано розійшлися відпочивати. Дойли грали в бридж з Пеннінґтоном і Рейсом за столиком у кутку. Крім них, у салоні був лиш Еркюль Пуаро, який без упину позіхав за столиком біля дверей.
Міс ван Скайлер, яка відходила до сну по-королівськи, у супроводі Корнелії та міс Бауерз, зупинилася біля його крісла. Пуаро ввічливо скочив на ноги, придушуючи в собі нестримне бажання позіхнути.
– Я лише щойно зрозуміла, мсьє Пуаро, хто ви. Мушу сказати, що я чула про вас від
