Карибська таємниця - Агата Крісті
— Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються «сереніт»?
— Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.
— Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?
— Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров'яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.
— Не так багато людей про це знають.
— Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.
— Скільки пігулок ви приймаєте?
— Дві або три на день.
— Ви їх маєте із собою великий запас?
— Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.
— І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?
— Так і було.
— І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?
— Так, я її запитав.
— І що вона вам сказала?
— Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.
— А потім?
— Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?
— А ви?
— Я сказав: «Так, це вона, де ти її знайшла?», а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: «Як вона могла туди потрапити?»
— І що вона відповіла вам на це?
— Вона сказала, що не знає, але… — він завагався.
— Так, містере Дайсон?
— У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.
— І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?
— Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?
Вестон стенув плечима.
— З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.
— Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.
Вестон подивився на нього замисленим поглядом.
— Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.
— Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, — сказав Ґреґ.
Він посунув аркуш паперу через стіл.
Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.
— Це видається очевидним, — сказав Вестон через хвилину або дві. — Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев'ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.
— Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.
У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.
— її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.
— Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.
— Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?
— Так.
— Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.
— Ми ще не змогли визначити точний час, — відповів йому Вестон.
— Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.
— Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?
— О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.
— Зрозуміло.
— Вона тоді була дуже веселою, — сказав Ґреґ. — Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.
— Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?
— Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.
— Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?
— Не думаю… принаймні, не пам'ятаю.
— Дякуємо вам, містере Дайсон.
Ґреґорі вийшов.
— Дуже передбачливо з його боку, — сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. — Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.
— Така передбачливість здається вам надмірною? — запитав Дейвентрі.
— Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.
— А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться — із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. — Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. — Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, — сказав він. — Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.
— Вам справді так здається?
Вестон на мить замислився:
— Я думаю, це можливо.
Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.
— Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.
Поліціант в уніформі відчинив двері.
— Тут один із місцевих кухарів, — сказав він, — дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.
Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.
— Я дещо вам розповім, — сказав
