Карибська таємниця - Агата Крісті
Евелін здавалася приголомшеною.
— Але ж, Молі, моя люба, якщо з вами таке відбувається, вам треба показатися лікарю.
— Я не хочу показуватися лікареві! Не хочу! Не хочу навіть близько до нього підходити.
Евелін подивилася гострим поглядом їй в обличчя, потім узяла дівчину за руку.
— Ви можете відчувати страх без будь-якої на те причини, Молі. Ви знаєте, що існують види нервових розладів, у яких нема нічого серйозного. Лікар швидко вас заспокоїв би.
— А може, і ні. А може, він сказав би, що в мене справді тяжке психічне захворювання.
— Звідки у вас може бути тяжке психічне захворювання?
— Тому що… — почала Молі й раптом замовкла. — Гадаю, ніякої причини нема, — сказала вона.
— А чи не міг би хтось із вашої родини… Чи ви маєте матір, сестер або когось такого, хто міг би сюди до вас приїхати?
— У мене погані стосунки з матір'ю. Я ніколи не була з нею в добрих стосунках. Я маю сестер. Вони одружені, але, думаю, вони могли б приїхати, якби я їх покликала. Та я нікого не хочу бачити. Мені не потрібен ніхто — ніхто, крім Тіма.
— А Тім знає про ваш стан? Ви йому розповідали?
— Ні, — сказала Молі. — Але він тривожиться за мене й спостерігає за мною. У мене таке враження, ніби він хоче допомогти мені або захистити мене. Але якщо він хоче мене захистити, то це означає, що я потребую захисту, чи не так?
— Я думаю, багато з ваших переживань створені грою вашої уяви, але я все ж таки переконана, що вам слід показатися лікарю.
— Старому докторові Ґрему? Він нічим не зможе допомогти мені.
— На острові є й інші лікарі.
— Я думаю, зі мною все гаразд, — сказала Молі. — Просто мені не слід про таке думати. Я сподіваюся, ви вгадали, й усе це лише гра уяви. Господи, вже зовсім пізно. Мені треба бути на своєму робочому місці — у їдальні. Я мушу повернутися в дім.
Вона скинула гострим і майже викличним поглядом на Евелін Гілінґдон і поквапилася до будинку. Евелін дивилася їй навздогін.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
СТАРІ ГРІХИ ВІДКИДАЮТЬ ДОВГІ ТІНІ
I
— Схоже, мені пощастило, чоловіче.
— Ти про що, Вікторіє?
— Думаю, я вийшла на правильний слід і зможу роздобути гроші. Великі гроші.
— Будь обережною, дівчино, не встрянь у халепу. Можливо, цим ліпше зайнятися мені?
Вікторія засміялася, глибоким і дзвінким сміхом.
— Ти зачекай, а тоді побачиш, — сказала вона. — Я знаю, як треба вести гру. Тут пахне грішми, чоловіче, великими грішми. Дещо я бачила, а про дещо здогадуюся. І я певна, мої здогади правильні.
І знову її глибокий і дзвінкий сміх пролунав у темряві ночі.
II
— Евелін…
— Так?
Евелін Гілінґдон відповіла машинально, без інтересу. Вона навіть не поглянула на чоловіка.
— Евелін, ти не будеш проти, якщо ми все тут покинемо й повернемося додому, в Англію?
Вона розчісувала своє коротке темне волосся, але, почувши його запитання, рвучко відірвала руки від голови й обернулася до нього.
— Але ж ми тільки щойно приїхали. Ми не були на островах і трьох тижнів.
— Я знаю. Але ти не будеш проти?
Її очі недовірливо втупилися в нього.
— Ти справді хочеш повернутися до Англії? Додому?
— Так.
— Покинувши Лакі?
Він спохмурнів.
— То ти знала, що між нами це відбувається досі?
— Звичайно, знала.
— Але ж ти ніколи не казала нічого.
— А навіщо мені було казати? Ваші взаємини тривають уже кілька років. Ні ти, ні я не хотіли розлучення. Тому ми погодилися жити кожен своїм життям, але вдавати на людях, ніби в нас усе гаразд. — І додала, перш ніж він устиг розтулити рота: — Але чому ти так налаштувався повернутися до Англії тепер?
— Бо я дійшов до межі. Я не можу далі терпіти, Евелін, не можу. — Завжди спокійний Едвард Гілінґдон змінився до невпізнання. Руки йому тремтіли, він судомно хапав ротом повітря, його спокійне незворушне обличчя тепер було спотворене від болю.
— Ради Бога, Едварде, у чому річ?
— Річ у тому, що я хочу вибратися звідси — і якнайшвидше.
— Ти шалено закохався в Лакі. А тепер твоя божевільна пристрасть позаду? Це ти хочеш мені сказати?
— Так. Але не думаю, що коли-небудь ти зможеш відчути щось подібне.
— О, ліпше не починаймо знову! Я хочу зрозуміти, що тебе так непокоїть, Едварде.
— Нічого.
— Але ж очевидно, що ти стривожений і занепокоєний. Чому?
— Хіба це не очевидно?
— Ні, не очевидно, — відповіла Евелін. — Спробуймо описати твою проблему в простих і конкретних термінах. У тебе був роман із жінкою. Таке трапляється часто. А тепер він закінчився. Чи не закінчився? Можливо, він не закінчився для неї. Так чи не так? Чи Ґреґ знає про нього? Я часто запитувала себе про це.
— Не знаю, — сказав Едвард. — Він ніколи нічого не казав. І завжди поводився по-дружньому.
— Чоловіки бувають навдивовижу тупі, — сказала Евелін замислено. — Чи, може, у Ґреґа так само роман?
— Він і до тебе підкочувався, хіба ні? — сказав Едвард. — Дай мені відповідь — я знаю, що він…
— Звісно, підкочувався, — безтурботно відповіла Евелін. — Але він підкочується до кожної жінки. Такий він, Ґреґ. Не думаю, що це означає багато. Ґреґ просто хоче утвердити своє чоловіче «я».
— Він подобається тобі, Евелін? Я просто хочу знати правду.
– Ґреґ? Звичайно, він подобається мені — мені з ним завжди весело. Він хороший друг.
— І все? Хотілося б мені тобі вірити.
— Не бачу, яке це може мати для тебе значення, — сухо промовила Евелін.
— Певно, я заслуговую на таку відповідь.
Евелін підійшла до вікна, подивилася через веранду й повернулася назад.
— Я хотіла б, щоб ти мені сказав, що тебе справді тривожить, Едварде.
— Я тобі сказав.
— Не думаю.
— Ти, мабуть, неспроможна зрозуміти, яким безглуздим видається тобі подібне божевілля по тому, як ти його подолав.
— Я можу спробувати. Але найбільше мене турбує те, що Лакі, схоже, накинула на тебе якийсь зашморг. Вона не просто покинута коханка. Вона тигриця з гострими пазурами. Ти повинен сказати мені правду, Едварде. У тебе немає іншого виходу, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла.
Едвард сказав тихим голосом:
— Якщо мені не вдасться втекти від неї найближчим часом, я її вб'ю.
— Уб'єш? Лакі? Навіщо?
— За те, що вона примусила мене зробити те, що я зробив…
— А що вона примусила тебе зробити?
— Я допоміг їй скоїти