Карибська таємниця - Агата Крісті

— Що ти там побачив, Ґреґу? Привида? — запитала місіс Дайсон, підійшовши по стежці від їхнього бунгало.

— Хвилину або дві тому я так і подумав.

— З ким ти розмовляв?

— З чорною дівчиною, яка прибирає в нашому бунгало, її звуть Вікторія, чи не так?

— Чого вона хотіла? Залицяється до тебе?

— Не говори дурниці, Лакі. Дівчина вбила собі в голову ідіотську ідею.

— Ідею про що?

— Ти пам'ятаєш, як я не міг знайти свій сереніт?

— Так, ти казав, що не можеш його знайти.

— Що значить «казав»?

— О, нехай тобі чорт, невже ти будеш прискіпуватися до кожного мого слова?

— Пробач, — сказав Ґреґ. — Усі чогось стали такими збіса таємничими. — Він простяг руку з пляшечкою в ній. — Та дівчина принесла пігулки мені назад.

— Вона їх украла?

— Ні. Вона їх десь знайшла, думаю.

— Ну то й що? Де тут таємниця?

— Та ніде, — сказав Ґреґ. — Вона лиш роздратувала мене, от і все.

— Щось ти сьогодні багато базікаєш, Ґреґу. Піди ліпше випий перед вечерею.

II

Молі вийшла на пляж. Вона витягла на пісок одне зі старих плетених крісел, одне з найбільш розхитаних, яким рідко хтось користувався. Кілька хвилин вона сиділа в ньому, дивлячись на море, а потім раптом опустила голову на руки й залилася слізьми. Так вона сиділа, конвульсивно схлипуючи, протягом якогось часу. Потім почула шарудіння ніг по піску зовсім поруч і, рвучко піднявши голову, побачила місіс Гілінґдон, яка дивилася на неї.

— Вітаю вас, Евелін, я не почула, як ви підійшли. Пробачте.

— Що з вами таке, дитино? Якісь неприємності? — запитала Евелін. — Вона підтягла ще один стілець і сіла поруч. — Розкажіть мені.

— Нічого такого зі мною не сталося, — сказала Молі. — Зовсім нічого.

— Звичайно ж, щось сталося. Ви не сиділи б тут і не плакали, якби нічого не сталося. Ви не хочете довіритися мені? Якісь проблеми між вами й Тімом?

— О, ні!

— Я рада це чути. Ви завжди здаєтеся такими щасливими разом.

— Не більше, аніж ви, — сказала Молі. — Тім і я завжди думали, як чудово, що ви й Едвард здаєтеся такими щасливими після того, як прожили в шлюбі стільки років.

— Он ви про що, — сказала Евелін. У її голосі прозвучала нота гіркоти, проте Молі нічого не помітила.

— Люди так часто сваряться, — сказала вона, — і влаштовують скандали. Навіть коли вони люблять одне одного, то схильні кричати одне на одного, не звертаючи найменшої уваги на те, самі вони чи ні.

— Деякі люди полюбляють жити саме так, — сказала Евелін. — Але насправді це нічого не означає.

— Мені здається, це жахливо, — сказала Молі.

— Мені теж.

— Але ж ви й Едвард…

— Ой, не треба, Молі. Я не можу дозволити, щоб ви й далі так думали. Едвард і я… — вона зробила паузу. — Якщо хочете знати правду, ми навряд чи сказали одне одному за останні три роки бодай одне слово наодинці.

— Та що ви кажете! — Молі здивовано витріщилася на неї. — Я… я не можу цьому повірити.

— О, ми обоє вміємо дуже добре приховувати свої почуття, — сказала Евелін. — Ні він, ні я не належимо до тих людей, які полюбляють публічні скандали.

— Але що у вас сталося?

— Звичайна історія.

— Що означає «звичайна історія»? Ви хочете сказати, інша…

— Так, у цьому випадку інша жінка, і я думаю, вам буде неважко вгадати, хто саме…

— Ви маєте на увазі місіс Дайсон — Лакі?

Евелін кивнула головою.

— Я знаю, вони багато фліртують між собою, — сказала Молі, — але я думала, це лише…

— Лише веселі жарти? — сказала Евелін. — А за ними нічого серйозного?

— Але чому… — Молі затнулася й спробувала знову. — Але чому ви… ой, пробачте, мені, певно, не слід запитувати про це.

— Запитуйте все, що хочете, — сказала Евелін. — Я стомилася від того, що ніколи не кажу ні слова, стомилася бути добре вихованою дружиною. Едвард остаточно втратив голову через Лакі. У нього вистачило дурості все мені розповісти. Йому, певно, стало легше, коли він це зробив. Мовляв. Ось він який правдивий. Чесний. І все таке інше. Йому навіть не спало на думку, що мені від цього не стане легше.

— Він хотів покинути вас?

Евелін похитала головою.

— У нас двоє дітей, ви, певно, знаєте, — сказала вона. — Дітей, яких ми обоє дуже любимо. Вони навчаються у школі, в Англії. Ми не захотіли ламати родину. А крім того, і Лакі не хотіла брати розлучення. Ґреґ — дуже багатий чоловік. Перша дружина залишила йому купу грошей. Тому ми погодилися й далі жити разом і дозволити жити — Едвардові й Лакі в щасливій аморальності, Ґреґові — в блаженному незнанні, а Едвардові й мені просто як добрим друзям.

Вона говорила з пекучою гіркотою.

— Але як ви можете все це терпіти?

— Людина до всього звикає. Але іноді…

— Іноді? — перепитала Молі.

— Іноді мені хочеться вбити цю жінку.

Пристрасть, що прозвучала в її голосі, налякала Молі.

— Не будемо більше говорити про мене, — сказала Евелін. — Поговорімо про вас Я хочу знати, що з вами відбувається.

Молі мовчала кілька хвилин, а тоді сказала:

— Річ у тому… Мені здається, зі мною відбувається щось не те.

— Щось не те? Що ви маєте на увазі?

Молі сумно похитала головою.

— Я боюся, — сказала вона. — Я смертельно налякана.

— Боїтеся чого?

— Усього, — сказала Молі. — Це почуття наростає в мені. Мені вчуваються голоси в кущах, таємничі кроки, погані слова, що їх люди говорять про мене. Так, ніби хтось постійно стежить, шпигує за мною. Хтось мене ненавидить. Цього відчуття я не можу позбутися. Хтось мене ненавидить.

— Моя люба дитино! — Евелін була вражена й приголомшена. — І давно це триває?

— Я не знаю. Це відчуття стало наростати в мені поступово. Але мене тривожать й інші речі.

— Які речі?

— Бувають години, — повільно промовила Молі, — про які я нічого не пам'ятаю, їх ніби не існувало.

— Ви хочете сказати, у вас бувають провали пам'яті?

— Мабуть, що так. Наприклад, от, скажімо, тепер п'ята година, і я нічого не пам'ятаю, що саме відбувалося з половини на другу чи з другої.

— О, моя люба, либонь, ви просто заснули на якийсь час і самі цього не помітили.

— Ні, — сказала Молі, — справа в зовсім іншому. Бо в кінці такого часу я почуваю себе зовсім не так, ніби я заснула й щойно прокинулася. У мене відчуття, ніби я перебуваю в іншому місці, іноді мені здається, я в іншому одязі, а іноді