Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

вас веду.

— Хто тобі сказав, що ми на гостей чекаємо?

Рука гралася рушницею, і Чечелю вартувало зусиль, аби не стежити за її рухами.

— Ось же пан до вас їхали. Кажуть, треба.

— А я кажу — не треба. — Писаренко перемкнув увагу на Платона. — Ми тут чужим не раді.

— Бачу. — Чечель кивнув на рушницю. — Тільки я, пане управителю, маю до Олесі Степанівни особливе доручення. Збирався прибути ще вдень. Заблукав, іще й халепа, — показав на пошкоджений «даймлер». — Не женіть, виявіть християнське милосердя.

— Давайте. — Писаренко ступив упритул до воріт, простягнув руку.

— Що саме?

— Доручення давайте. І мандруйте далі з Богом. Олеся Степанівна сама вирішить, прийняти вас чи ні. Якщо прийме — скаже коли.

— Ви не зрозуміли. Доручення не письмове. На словах.

— Кажіть.

— Лише пані Соколовської стосується.

Ліва рука прикажчика зігнулася в лікті.

Права легко поклала дуло рушниці на згин.

— Вас гнати, як ворон від поля? Наче шляхетна людина, а слів не розумієте.

Орест перелякано позадкував, хрестячись уже без упину.

Форкнув кінь, теж відчувши близьку небезпеку.

— Для чого так?

Жіночий голос почувся з-за спини велетня так несподівано, що змусив Платона здригнутися.

А потім з’явилася й сама.

Розділ 10

Навчена відьма

кщо врода — відьомська ознака, то Чечель готовий був повірити в ранкові застільні оповідки. Подаровану природою красу сутінки приховати не могли. Найкращий художник напевне губився, маючи намір написати з Олесі Соколовської портрет. Зазвичай пензель та олівець натуру прикрашають. Тут інша річ, бо молода поміщиця цілком відповідала приказці «гарна, як намальована». Правильні риси обличчя, ледь примружені очі, тонкі нитки брів, прямий ніс, густі брови. Голову обрамляло старанно складене волосся, шию — намиста. Вишита сорочка, натягнута на грудях, перетікала в пряму чорну спідницю. І голос від грудей, чуттєвий.

Боковим зором Чечель помітив, як укляк на місці його провідник. Зараз або вростатиме в землю, або впаде замертво. Натомість Писаренка мов підмінили. Де й поділися церберські похмурість та невблаганність. Трубний голос раптом зазвучав під сурдинку:

— Зовсім сором згубили, Олесю Степанівно. Уже серед ночі пруться.

— І якщо ми не виявимо традиційну соколівську гостинність, Саво Гнатовичу, своєї мети вони досягнуть, — мовила хазяйка. — Хто до нас проситься проти ночі?

— Ми будемо через паркан говорити? — поцікавився Платон.

— Ви будете...

— Чекай, — жестом зупинила прикажчика Олеся. — Відчини ворота, далі я дам ладу.

Велетень послухався, і за мить Чечель уже ступав у двір.

До маєтку вела дбайливо витоптана доріжка, що зміїлася поміж висаджених обабіч кущів. Олеся зробила гостеві знак іти за собою й закульгала попереду. Тим часом прикажчик звелів Орестові тягнути автомобіль праворуч, кудись углиб маєтку. Платон озирнувся на них, одразу почувши:

— Не хвилюйтеся. Вашому екіпажу нічого не буде.

— Що йому станеться. Без колеса не поїде. Речі мої...

— Ваші речі перенесуть у флігель. Там переночуєте.

— Дякую.

— На здоров’я. Чекали на щось інше?

— Не розумію...

— Якби не розуміли, не їхали б до нас проти ночі. Останнім часом мій маєток, як і вся Соколівка, має в окрузі погану славу. Тож випадкових гостей, іще й на автомобілях, у себе не чекаю. Вас же прислали до мене, чи не так?

Говорячи, вони дісталися парадного входу.

Коли Олеся ступила на першу сходинку, Платон машинально кинувся допомогти їй, простягнув руку. Господиня презирливо гмикнула, ступила вбік, забігла легко, звично, тепер мала змогу дивитися на гостя згори вниз.

— Ви прозорливі, мосьпані.

— Наче відьма, — мовила вона в тон. — Ви ж це хотіли сказати.

— Ні.

Чечель давно не шарівся.

Обличчя запашіло, і він не зрозумів, як молодій жінці вдалося кількома словами за короткий час знезброїти його, досвідченого, тертого книша, бувалого в бувальцях. Кілька років поліцейської служби жодного разу не дали йому приводу пасувати хоч перед сильними світу цього, хоч перед могутніми злодійськими ватажками, хоч перед нахабними повіями, що втратили гальма разом із соромом.

Подумки Платон поставив собі зарубку. Треба на дозвіллі поміркувати й розібратися, що сталося і чому він дуже швидко спасував перед цією особою. Хоч поява її вірного пса-охоронця, навпаки, мобілізувала й зосередила.

— Так, — м’яко заперечила Олеся. — До речі, ви шляхетно виглядаєте, але поведінка невідповідна. Чи думаєте, ми, люди з сільських маєтків, не маємо уявлення про світські звичаї?

— Даруйте. — Він обсмикнув поли піджака. — Маю честь, Чечель Платон Якович. Ось, прошу картку.

Рука вже пірнала за викот, пальці зловили й витягнули з внутрішньої кишені цупкий прямокутник. Аби вручити візитку, Платон піднявся на ґанок. Олеся взяла її, піднесла близько до очей. Лице лишилося незворушним.

— Приватні консультації. Ви правник?

— До певної міри, — кивнув Чечель. — Згоден, поява моя несподівана, вторгнення нахабне, місія дивна. Проте мене має вибачити та обставина, що я тут не з власної волі.

— Отже, ви невільні у своїх вчинках. — Це прозвучало вироком.

— Усе набагато складніше, Олесю Степанівно. Я повинен пояснити.

— Звісно. Прошу до покоїв. — Господиня посміхнулася. — Як кажуть, ласкаво просимо.

Залу освітлювала електрика.

Не здивувало — Платон бачив дорогою стовпи з дротами. Тим більше сусідня економія була багатою, тож провести електрику громада мала змогу. Але й Соколівка занепала відносно недавно. Кидаючи сили на вирощування незвичних для цієї місцевості культур, покійний власник був просто зобов’язаний рухатися в ногу з технічним прогресом. Збентежило інше.

Молитовний столик у кутку.

Ікона Божої матері з немовлям над ним.

Обставини, у яких опинився Чечель, справді виявилися незвичними. Це доводила хоча б його незграбність, певна загальмованість через невміння швидко оцінити ситуацію й виробити відповідні до неї правила поведінки. Звідси — очевидність бентеги, яку сищику варто приховувати.

Розуміючи це, Платон почувався вразливим, і найбільш прикрим було те, що Олеся все бачила. Стан гостя не сховався від її чіпкого, гострого погляду.

— Вас здивувало, — не запитала, підтвердила.

— Що саме? — Чечель укотре відчув себе дурнем.

— У відьомському лігві — православні ікони.

Господиня присіла під портретом статечного чоловіка в парадному мундирі на гаптовану козетку, жестом запросила Платона. Біля круглого віденського столика, на якому примостилася порцелянова пастушка з ягням, він побачив старе, але міцне курульне крісло[35]. Взяв, розташувався навпроти.

— Хоча... Якщо