Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
— У чому покластися?
— То інша розмова. — Кругляк прикусив язика, зрозумівши — бовкнув зайве.
— Гляньте на все тверезо, — вступив Дундукевич. — Відлущте зайве. Облупіть яйце від шкаралупи. Що побачите? В економії Недільських почався мор худоби. Хвороба — чи зла воля? Як до цього всього причетна молода поміщиця з сусіднього села? Краще, аби завдана їй кривда, хоч би яка страшна, цієї халепи не стосувалася. І якщо з вашою допомогою, Платоне Яковичу, земство матиме докази, пропозиція лишається в силі.
— Може, з цим усім треба до ветеринара? — обережно запитав Платон.
— Привозили, і не одного. Причину моровиці лікарі не знайшли. Це точно не епідемія, — відрізав земський. — Економії з усього повіту готові разом відшкодувати витрачений вами час. Бо всі зацікавлені. Раптом пошесть піде далі?
— Якщо не епідемія, нема зарази — чому там передаватися?
— Отож. Незрозуміло. А ви, за чутками, з тих людей, хто вміє пояснювати незрозуміле.
Нарешті бесіда набула ясних, цілком конкретних рис.
— Ви ж напевне знаєте, панове, що мої повноваження дорівнюють нулю. З моїми висновками ніхто ніколи не рахуватиметься. Моє слово ні для кого не доказ. Маю на увазі, якщо доведеться йти по підтримку до влади.
— Спробуйте не перетинатися з поліцією. Не переходити ніде дорогу, як ось нещодавно в Полтаві. Урешті-решт, треба розібратися в чортівні, не більше. Щойно кожна подія матиме з вашою допомогою логічне пояснення, я дозволю собі діяти офіційно. Як того вимагають закон і порядок.
Добронравов залишив без грошей. Тут обіцяють.
Уголос Платон цього не сказав.
Не треба показувати, наскільки вразливий.
— Що ж... Вітаю, вам вдалося мене зацікавити. — Чечель потер руки, посміхнувся. — За це варто випити.
Кругляк заметушився, заходився наповнювати чарки.
— Єдине, панове... Просто неба спати не хочеться.
— Кажу ж, можете сміливо розміститися в моєму кабінеті.
— Краще отаборитися безпосередньо на місці подій. Або дуже близько. — Платон підніс чарку.
— До ваших послуг кімната в моєму маєтку, — мовив Дундукевич.
— І я буду в усіх на очах. Не годиться. А, придумаю щось. — Платон уже відчув кураж. — Вирушаю просто сьогодні. З вашого дозволу, по обіді. Треба ж поспати трохи. Я своїм ходом, автомобіль тут не лишу. Коли горілки ковтнеш, за кермо не сідай — перекинешся.
— Ось коли кабінет згодився! То ще по одній!
Чарки весело дзенькнули.
Вважай, скріпили угоду.
Розділ 9
Селянин хреститься
ма трапилася в найменш слушний момент.Два роки мандрівного життя привчили Платона зважати на дороги. Не всякий битий шлях і навіть не всяка міська вулиця були придатні для автомобільної подорожі. Щойно отримав «даймлер» у дарунок від удови барона фон Шлессера, яку вдалося витягнути з халепи, — зрадів. У становищі, у якому опинився проти власно! волі, залізний кінь був вигідніший за кінський екіпаж. Володіння автівкою давало відчуття свободи, принаймні так налаштував себе Чечель. Але омріяна свобода щоразу закінчувалася разом із рівною дорогою. «Даймлер», маючи тридцять чотири кінські сили, відчутно програвав одному коневі на путівцях, розбитих возами шляхах і посеред поля. Машина загрузала у багнюці, стрибала по горбах і ямах, ризикувала перекинутися на більшій, ніж треба, швидкості там, де вершник чи запряжена конем бричка проходили легко й звично.
Через те Платон найбільше любив їздити влітку, коли сухо. Без багнюки і баюр — воно легше.
Проте правду каже наляканий земський начальник. Нинішнє літо в цих краях незвично вологе. Тож дорога виявилася для «даймлера» заважкою. Платон взяв до уваги, збирався пильнувати й до якоїсь міри справді вважав.
Через те у втраті обережності винуватив тільки себе.
Хоч міцно поспав чотири години, а потім ще раз умився крижаною криничною водою, довкілля далі лишалося в легкому тумані. Від’їзд із гостинного дому Кругляків теж затягнувся: спершу довго й статечно пили каву. Потім шляхетно прощалися з кожним, а Платон Пилипович, чимось розчулений, іще й чоломкався. Тож із Полтави вибралися глибоко по обіді. Сонце ще не сідало, та до того поволі йшлося. Чечель рулив за бричкою Дундукевича, невеличка кавалькада неквапом рухалася на захід від міста, тому промені били в очі. Не рятували навіть шоферські окуляри-«консерви», та й загалом поїздка затишною не була. Прийнятна для автомобільних коліс дорога зникла майже одразу за Полтавою, кінські копита попереду збивали ще не висохлий ґрунт, тож Платонові раз по раз доводилося витирати чорні дрібки зі скелець. У шкіряному шоферському шоломі, важких черевиках і крагах Чечель почувався вареником в окропі. Коли черговий поворот відкрив перед ним блискучу річкову смугу, захотілося зупинитися, роздягнутися догола, пірнути у воду й сидіти там, аж поки піт не змиється.
Але були й приємні моменти. Довкола дедалі виразніше пахло польовими квітами, пріллю скошених луків, деревами і ще чимось, що дуже віддалено нагадувало Платонові про гімназійні канікули в селі під рідним Ніжином. Коли був молодшим, йому більше подобалося бігати босоніж по траві й теплому вуличному пилу, закопувати в нього ноги і ворушити пальцями. Вступивши вперше у коров’ячий кізяк, не злякався — там теж було тепло й, здається, зовсім не смерділо. Точніше, запах тваринного посліду органічно змішувався з іншими ароматами, які і відрізняли село від міста. Це вже потім, стаючи старшим, Платон ловив себе на думці — хай тут природа й багато простору, проте за три дні набридає, стає нудно і не знаєш, до чого себе прикласти. Купатися, вештатися лісом і кататися верхи набридало саме через одноманітність: новий день не обіцяв нових забав.
До Василівки дісталися по шостій.
Земський намовляв Чечеля лишитися до завтра. Мовляв, ранок буде мудрішим. Та Платонові на сьогодні стало вже досить товариства балакучих аборигенів. Тож попросив детально пояснити, як краще дістатися до Соколівки. Лишилося небагато, сім верст — якщо навпростець, повз Маньківку, вони на шляху. Або одинадцять
