Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Тоді поясніть, чому раптом худобу в економії вже скоро місяць як нищить моровиця, — парирував земський начальник. — Я не ветеринар.
— А там і ветеринари губляться. Думаєте, Недільський нічого не робить? У них зарази ніколи не було. Маньківських сірих волів вважають одними з найздоровіших. Там таку породу вивели — витривалі до всякої їжі. Аби годували. Треба — довго можуть без їжі обходитися. Вигідні тварини.
— Раптом їх конкуренти труять?
— Чому аж тепер взялися? — Дундукевич подався вперед. — Платоне Яковичу, які конкуренти? Недільські з усіма економіями в мирі живуть! На тому їхня справа тримається! Таке вам скажу: тиждень по тому, як Микитка оголосив про весілля, знову ж таки — у неділю, у Маньківці біля церкви з’явилася Олеся кривенька. То завжди охайна ходить, вбрана добре, зачесана. А тут — коса розплетена, волосся по плечах. Ті, хто бачив, казали — очі горіли страшно. Люди підходити боялися. Думали — причинна, розум втратила через ту зраду.
— Може, так і сталося. — Платон почав розуміти сенс задовгої передмови. — Молода жінка коли-не-коли дістала якусь надію. І її безбожно, безсоромно обдурили. Аби ви ще точно знали, чи були вони коханцями, чи стався, гм, інтимний зв’язок.
— Свічок ніхто не тримав. Але люди припускають.
— Урешті-решт, яка різниця? — звично втрутився Кругляк. — Маємо наочний факт: із нещасною, скривдженою від природи дівчиною молодий розбещений бевзь повівся, скажімо так, не дуже ґречно. Спокусив словом чи ділом — то не суть, результат однаково прикрий.
— Припустімо. — Чечель знову мазнув долонею голений череп. — Давайте від церкви детальніше. Ви там були, Ільку Михайловичу?
— У Василівці своя церква є. То вже потім чутки повітом гуляли. Панночку тоді прикажчик Писаренко в оберемок забрав, посадив на бричку, вивіз від людського ока далі. Та поки дістався, Олеся встигла наговорити всякого. Прокляла і Микиту, і всіх Недільських, і всю Маньківку.
— У нас люди щодня когось клянуть.
— Та не всі прокльони діють, Платоне Яковичу, — зауважив Дундукевич. — Я ж так само, як ви, особа раціональна. Ну, сталося таке. Не витримала панночка, жива ж людина, ще й без досвіду в амурних справах. Ну, наговорила чогось, дала повітовим кумасям привід трошки почухати язиками. Аби ж місяць по тому спека не вдарила й моровиця на худобу не напала.
— Який зв’язок?
— Прямий. Я не вірю, ви не вірите, Панас Пилипович посміхається, справник наш потилицю чуха й вусами пряде. І все одно: є, як ви, поліцейські, кажете, разок з фактів. Для суду вони — тьфу. А людям — досить, навіть забагато.
— Ось і викладайте по порядку.
— Зволите. — Земський начальник так само засовався на стільці, мостячись зручніше. — Є у Маньківці особа, яка воду каламутить. Хуторянка, Шимчихою кличуть, за пачпортом — Пелагія Шимченко. При церкві давно служить, ніколи заміжньою не була. Так кажуть, принаймні. Шимчиха не місцева, років п’ятнадцять пустила в Маньківці коріння. Погорілиця, виділив їй староста стару хату на хуторі, Палажка її до ладу довела. А років із п’ять прижився при ній Григорій, відставний солдат. Що між ними там, за завісами, — Бог знає. Та хазяйство веде аж бігом, рукави засукавши. До всього рук докладає. Подейкують, поки у війську служив і навіть десь повоювати встиг, жінка бахура пригріла. Під тим ніби соусом, що чоловіка вбили.
— Вони мають стосунок...
— Прямий, Платоне Яковичу! — Земський легенько стукнув по столу. — Шимчиха знана в окрузі тим, що викриває відьом. Затялася на тому. Може, манія в людини, не мені судити. Але раз по раз збирає в себе людей і намовляє ганяти відьом. Як десь знайде чергову, так одразу кляне. Усе б нічого, тільки народ же наш по селах забобонний. То тут, то там погромить хату чи хутір, куди Шимчиха перстом тицьне.
— Чому таке дозволяють?
— Бо управи на неї нема. Не військо ж кликати, аби багнетами боронили якусь там відьму від праведного гніву.
— Так розумію, Шимчиха, вона ж Пелагія Шимченко, вказала на сусідську поміщицю Олесю Соколовську.
— Авжеж, — кивнув Дундукевич. — Коли почалася раптом моровиця, Шимчиха одразу пустила чутку селом: бачила панночку на болотах, у Прокопихи.
— Це ще хто? — Чечель починав плутатися в персонажах, яких виймали перед ним, мов кроликів із капелюха факіра.
— Якраз відьма місцева. Так її люди називають. Але не бояться, поважають навіть. Прокопиха — відьма родима. Тобто вроджена. Вони великої шкоди не роблять. Навпаки, пологи приймають, бо нема повитух, від них кращих. Можуть вилікувати там, де земські лікарі опустять руки. Те, що живуть окремо, — на те й відьми.
— Шимчиха ж усе одно Прокопиху не сприймає?
— Не про неї зараз мова. Інший факт. Шимчиха твердить: Олеся, молода хазяйка Соколівки, не знайшла нічого ліпшого, як навчитися відьомства у Прокопихи.
— Краще родима відьма, ніж навчене стерво, — кинув Кругляк.
— О! — Дундукевич багатозначно підніс вказівного пальця. — Народна мудрість. Чули?
— Я міський, — пояснив Чечель. — У Ніжині народився й виріс, хоч і бував на селі. Тільки ж у нас про відьом ніхто не говорив. Справи з ними, здається, не мали.
— На міських околицях по хатах теж відьми живуть, — буркнув коротун. — Запитайте про полтавських, я вам такого розкажу...
— Чекайте ви з полтавськими! — відмахнувся Дундукевич. — Даю наступний факт, Платоне Яковичу. Цікавився, чи правда, у народі кажуть — так: уроджена відьма має передати знання бодай одній наступниці. Інакше під кінець життя помиратиме в страшних муках. Тож припускаю, що наша потерпіла панночка вирішила навчитися відьомства, аби витончено помститися за кривду. Між іншим, за народним-таки переказом, відьми навчаються, аби робити зло. Потреба в них така. Родима ж відьма може й не чаклувати. А як застосовує знання, то на користь, я ж згадував про це. Від
