Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Він замовк, чекаючи на відповідь.

Олеся заговорила не одразу.

— Вам не в Соколівку треба, Платоне Яковичу.

— А куди?

— До небесної канцелярії. Там дізнаєтесь, чому нині в липні рясніють дощі.

— Справа не в дощах. Тобто не тільки в поганій погоді.

— Дундукевич ангажував вас з’ясувати обставини, чому в повіті неврожай.

— Чому в економії Недільських моровиця. І чи пов’язане це з вами. Правду мені можете сказати лише ви.

— Правду? Якої саме правди ви чекаєте від мене? Я не труїла худобу Недільських. Повірите?

— Правду про те, що ви навчилися відьомства.

— Так. — Олеся сказала це просто, легко, без жодного виклику, мовби звичайну річ. — Так, Платоне Яковичу. Я навчена відьма.

Він не чекав.

Усього, чого завгодно, — тільки не такого зізнання.

Олеся побачила це, відкинулася на спинку козетки, закинула голову назад і враз зареготала. Жодного зусилля, грудний сміх лився водограєм, луною відбивався від високої стелі, розтікався всією залою, заходив у кожен куточок. Чечелю стало зовсім не по собі, бо так сміються божевільні або ті, у кого душевна хвороба лиш розвивається. Та сидів, прикипівши до крісла, мовчав і чекав. Олеся справді припинила реготати так само раптово, як почала, ніби проковтнувши рештки сміху. Знову сіла рівно, і Платон побачив: очі лишалися серйозними, навіть сумними.

— Налякала.

— Аж ніяк.

— Не переконали. Налякала. Ви ж подумали — втрапили в лігво як не до відьми, то до причинної — напевне. Сидите й міркуєте собі, чого ж від неї, бісової дівки, чекати.

— Мені здається, Олесю Степанівно, вам самій усе, що відбувається, не до вподоби.

— Ах, як точно підмічено! — Вона сплеснула в долоні. — Платоне Яковичу, дорогенький мій таємничий незнайомцю! Мені не до вподоби все, з чим живу від народження! Соколівка, батьківський спадок — усе, що маю й матиму! Сестра Лизавета мене, калічку, жаліє! Прикажчик Сава Писаренко — єдиний, хто любить, і то не як жінку. Він і сестру мою любить, і матінку покійну любив, і навіть батька, — вона кивнула на портрет позаду себе, — який довів маєток до банкрутства, загнав у борги й заледве не пустив нас гуляти світом. Це називається відданість. Сказала б — собача відданість. Справжньої любові, про яку мріє кожна жінка, справжнього щастя в мене не буде ніколи. Не сперечайтеся, не заспокоюйте — не буде. Але я б жила з цим. Мені скоро дев’ятнадцять, лише дев’ятнадцять років! Та цього досить, аби зрозуміти й змиритися. Нехай не буде кохання, не буде чоловіка і діточок. Та я не хотіла ненависті, Платоне Яковичу! Не хотіла ніколи відчувати того, що відчуваю тепер. І не я винна в тому. А той, хто дав надію. Змусив повірити, що дива трапляються й мрії збуваються. Найзаповітніші мрії, пане Чечель!

— Микита Недільський? — обережно запитав він.

— Так, ви знаєте. Бо всі знають. Люди полюють на відьом, та не бачать чортів. Як бачать — спускають їм усе. Він же не ховався, сатана. Зовсім не ховався. Навпаки, намагався робити так, аби нас із ним разом бачили. І я тішилася! Так, Платоне Яковичу! Я тішилася, бо дала цьому вилупкові можливість закрутити собі голову! В мене ніколи не було такого! Я читала про це, слухала, мріяла, мені це снилося! Ось чому кинулася сторчголов у цей вир! Не знаю тепер, на що мала надію. На щось мала. Хай навіть на його розрахунок.

— Розрахунок?

— Ми ж сусіди. — Олеся сумно посміхнулася. — Ось вам сирітка-калічка, у якої занепалий маєток. Ось син власника знаменитої економії. Шлюб із розрахунку розширить володіння. Подібне трапляється віддавна, і я готова була прийняти й терпіти. Микита міг придурюватися, міг грати власну гру. Мені ж від нього треба було тільки одного: не жіночого щастя, не того, справжнього, лиш примарної надії. Я була б йому гарною дружиною. Він би не пошкодував. І так, мені хотілося дітей. Виявляється, сучий син справді грався. Але не для того, аби прибрати все це, — вона обвела залу широким жестом, — до рук. Пане Чечель, він грався зі мною просто так! Від нудьги, задля насмішки й забави! Безумством для мене було повірити й дозволити себе обдурити. Тож бажання навчитися на відьму вважайте продовженням божевільного шляху. Мене — божевільною, як хочете.

— Ви не божевільна, — вичавив Платон.

— А яка? Нещасна? Кажіть-кажіть, коли вже почали. Від прямої відповіді Чечель ухилився.

— Щойно самі визнали: подібне трапляється віддавна. Спокушена й покинута.

— Я зробила це з відчаю, — мовила Олеся тихо.

— Пішли до Прокопихи на хутір?

— Ви і про неї знаєте. Нічого дивного, усі ж знають. Так, попросилася до Прокопихи в науку. Вона не відмовила. Тільки... Я вже шкодую.

— Шкодуєте, що зважилися на відчайдушний крок?

— Ні. Шкода, що в мене нічого не вийшло. Не змогла покарати Микиту.

Розділ 11

Нічні роздуми, ранкові погрози

Таку вечерю зібрали для гостя у флігелі. Платон не думав, що захоче їсти. Але не так вигляд, як запахи свіжого, що ні з чим не зрівняються, розбудили легкий голод. Варенуху, якої в глеку лишилося чимало, з дозволу господині прихопив із собою, тож налив на дно кухлика, випив, домішав до сиру меду, став із полумиском біля темного вікна. Мегелив навстоячки, дивився в темряву, думки ширяли деінде.

Поживу для роздумів теж після розмови з Олесею отримав. Це тільки на перший погляд виглядало: молода соколівська хазяйка не сказала нічого або майже нічого. Насправді ж Чечелю вже відкрилася об’ємна картина всього, що відбувалося тут протягом останнього місяця. І найперше, у чому переконався і щодо чого не мав сумнівів, — та, яку називають навченою відьмою, нічого лихого сусідам не зробила і зробити не могла.

Хоча б тому, що чудес не буває. А чаклунство — лише в чарівних бабусиних казках.

З’ївши четверту ложку сиру, Платон поставив полумисок на стіл. Хлюпнув собі настоянки, тепер — більшу порцію, ніж перед тим. Повернувся до вікна, втупився в темряву, замислено зробив маленький ковток, розтягуючи задоволення.

Олеся справді вчилася робити капості, у чому дуже спокійно зізналася Чечелю.