Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська

— Ходила на уроки до Моріса...

«Чого ж ти зразу не сказала, дурна гуско!» — розсердився приховано Юрась, пильно розглядаючи випускну світлину. На ній мила дівчина, ніби соромлячись, тулилася личком до блідо-рожевих півоній. Все стало зрозумілим: хіба така гарна панна піде за череватого заможного німця?

«Професор модерних танців» Моріс працював у кабареті «Аполло» і підробляв приватними уроками. Якщо його не виявиться на місці — значить, «якийсь хлопець» — це він.

В кабареті було порожньо і тихо. Маґдебурко затарабанив у двері, замість того, щоб обернути кільце в пащі бронзового лева. Йому хотілося швидше переконатися, що саме Моріс спокусив гімназистку мандрівкою удвох. Вийшла стара служниця з шматою в руках.

— Пане, приходьте увечері, — ми починаємо о восьмій.

— Я на такі забави приходжу лише зі службової потреби. Де Моріс?

— Ще не приходив.

— Де він мешкає?

— Не знаю...

— Де його перевдягальня?

— Там...

У закапелку не більше семи метрів стояла шафа, трійчасте дзеркало і стілець. Маґдебурко відчинив дверцята — самі вішаки. Перед дзеркалом лежав міський часопис. В ньому звичайна оповістка: «Фільмова фірма «Фанамет» у Відні оголосила конкурс краси, куди приїдуть красуні з десяти країн». А трохи нижче: «Перська княжна Лейла Бедеркхан покинула свою батьківщину задля приємнішої та славнішої справи — танцювати в паризькому вар'єте».

За стежними листами Моріса з утікачкою з-під вінця затримали у Відні, коли вони реєструвалися на конкурсі краси. Панна Маєр твердо сказала, що поїхала добровільно, а Моріса лиш просила супроводжувати. І взагалі, вона не надається до бюргерського щастя, а мріє про славу фільмової зірки, тому якщо її повернуть до батьків силоміць, вона або прийме трутку, або знову втече. Маєри щедро оплатили пошукові витрати і зупинили справу.

— Звісно, якщо перська княжна хоче танцювати в Парижі, то чому донька лікаря не може зніматися у Відні? — спитався сам себе Маґдебурко.

Ці випадки переконали Юрася, що старі кобіти хочуть хоч би якого мужа, а молоді перебирають харчами. Тому краще за цим спостерігати збоку, щоб не впійматися на гачок або не впіймати облизня.

Маґдебурко навіть узявся за цигарку, та вчасно згадав, що професор Рольстон із Кембріджу виголосив промову про шкідливість нікотини, довівши: вона зле впливає на мізкові функції, звапнює віддиховий провід й одночасно псує шлунок, створюючи ілюзію його насичення. Отже, слід позбутися цієї лихої звички, як радять мама з татом.

 тасьові мрії про Париж ось-ось мали збутися, але Оскар примітив непевного чоловічка років під п'ятдесят, що зайшов до вагону на одній із станцій без будь-яких прикмет мандрівника, тобто навіть без валізки. Тут і «студент» вчув ніздрями свого горбкуватого носа запах смаленого...

— Коли це аґент — то він певен, куди ми їдемо. І просто за нами стежитиме. Зупинимося у Відні на день-два. Нехай побігає, якщо ніг не шкода.

Ева з властивою їй наївністю вдалася до примх. Мало того, що її викликано задля прибуткового бізнесу, який так і не розпочався, так ще й зараз доведеться нудьгувати...

— У Відні не нудьгують! — огризнувся Оскар.

Наші герої висіли з потягу. На двірці було гамірно й багатолюдно — підозрілий тип не ступав їхніми слідами. Його вели чотири жандарми до поліцейського фіякра...

На ранок віденські газети вийшли із сенсаційним повідомленням про те, як свіжопризначений управитель залізниць генерал Аппель забажав переконатися, в якій мірі панує чесність на австро-угорських теренах. Він переодягся в цивільне і проїхався в кількох керунках. За квиток з нього взяли удвічі дорожче, контролер на пероні вимагав хабаря, кондуктор просив «на пиво», бо знайшов на білеті неточну дату, а за те, що сидів у вагоні для курців і не курив, — його оштрафували. Далі пригоди наростали: на одному двірці носій утік з пошарпаною валізою, в якій утаємничений генерал тримав лиш необхідні речі, а двірський урядовець довго торгувався про ціну висилки багажу. Коли ж прибув до Відня, кмітливі коліяжі здали його в жандармерію за підозрінням в ошуканстві...

Гробовецький спершу вилаявся, а потім довго сміявся, аж схлипував, коли згадував генерала під вартою чотирьох жандармів.

— Слід нам трохи відпочити від справ, бо з нервів можна попастися на дрібниці.

Двоє чоловіків пили каву на терасі ошатного готелю, листаючи свіжі газети, коли до них підійшов увесь вилинялий і потертий Шимон Едельман. Стасьо заціпенів, а в Оскара очі зволожилися від співчуття.

— Мені кінець... Живу тут у борг — у комірчині швейцара... Чотири тисячі долярів — коту під хвіст! А була така певна справа! Срібла виробили б — хоч завались!

— Яка ж вона певна, коли ти гроші віддав якомусь ошусту!

— Але ж Сван Ґевал