Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі
Я побігла до своєї кімнати навіть не стримуючи сліз. Кіра стояла біля своїх дверей, але коли помітила мене то підійшла ближче. Вона з якимось жалем подивилася і від цього стало ще гірше.
— Дано, що тобі сказала мама?— стурбовано спитала сестра.
— Не зараз, прошу.— ледь вимовила я і зачинилася в себе в кімнаті.
Я притулилася спиною до дверей і сіла на підлогу. Мені було так образливо, що мама не змогла мене зрозуміти. Якщо вона так реагує на половину правди, то що ж буде, коли я розповів їй про свою брехню? Сльози текли з такою силою, що я не встигала їх витирати. З однієї сторони я розуміла причину її хвилювань, але з іншої — це вже було занадто. Яке вона має право забороняти мені спілкуватися з певними людьми?
Я сиділа на підлозі і думала про своє майбутнє. Згодом я почула, що до мене хтось телефону. Подивившись на екран, я зрозуміла, що це Єва. Напевно Кіра розповіла їй щось про мою розмову з мамою. Доведеться їм розказати все, але не зараз. Я повільно піднялася і підійшла до ліжка. Навіть коли я лягла і закрила очі, все одно в моїй голові прокручувалася сьогоднішня ситуація.
Наступний ранок був для мене дуже важким, бо я не знала як саме мені спілкуватися з мамою. Коли я подивилася через вікно,то помітила, що на вулиці падає дощ. Вже прийшла холодна осінь, тому одягатися потрібно тепліше.
Коли я спустилися на кухню, то побачила, що Кіра і мама сидять за столом. Сестра їла якійсь бутерброди, а мама пила каву.
— Доброго ранку!— привіталась я, але головно до Кіри.
— Привіт!— відповіла та.
Я насипала собі в тарілку мюслі і залила їх йогуртом. Весь цей час мама мовчала, а я теж не збиралася розпочинати розмову. Я ще зробила собі чай і сіла біля Кіри.
— Ти сьогодні маєш мене відвезти до школи.— сказала мені сестра.
— Добре.
— До речі, я сьогодні йду на роботу. — заговорила мама і подивилася на Кіру. — Буду трохи пізно, тому приготуєш собі обід сама.
— Гаразд. — відповіла сестра.— Розберуся якось. Вже не маленька дитина.
— І ще потрібно, щоб ви приготували сьогодні вечерю.
— Ох, я не знаю чи зможу. В мене ж скоро кінець семестру. Трохи багато вчити треба.
— Ну ти ж не одна в сім'ї. Подивимось, може твоя сестра тепер не буде дурницями різними займатися.
— Це не дурниці!— буркнула я.
— Не знаю чому ти так сильно хочеш допомогти тій психічно хворій жінці, але це не твій обов'язок.— сказала мама і повільно піднялася.— Мені вже потрібно йти.
Вона одягнула куртку і вийшла на двір, а я все роздумувала над її словами. Якби ж вона тільки знала, що це все-таки мій обов'язок!
— Про кого це говорила мама?— спитала в мене Кіра, коли ми їхали в машині.
— Про маму Влада.
— Вона що хвора? — здивувалася сестра. — Але ж тоді на вечері вона була цілком нормальна.
— Отож.— погодилась я.
— Коли ти про це дізналася?
— Кіро, може я розповів тобі все сьогодні після занять?
— Чому?— насупилась сестра.
— Та бо ще Єві треба буде розповідати, а так я б вам одночасно все сказала.
— Ну гаразд. — відповіла Кіра і тикнула в мене пальцем.—Але я погодилась тільки тому, що твоя ця Єва мені сподобалась.
— Домовились. — посміхнулась я.
Кіра попрощалася зі мною, а я тим часом рушила до університету. На парковці я відразу ж помітила Єву. Як тільки я вийшла з машин, вона тут же підбігла до мене.
— Чого ти не відповідала на мої дзвінки?— сердито спитала дівчина.— Я, до речі, сильно хвилювалася.
— Та вже все добре.— відповіла я.— Пішли на заняття, бо запізнимося.
— І це все, що ти мені скажеш?— обурилась подруга.
— Єво, я тобі все розповім, але після пар.
— Добре, але в усіх деталях.
— Обіцяю.
Сьогодні в нас було три пари. Єва з усіх сил намагалася вмовити мене не йти на останню лекцію, але я була непохитна. Дівчина хотіла якнайшвидше дізнатися всі подробиці ,а я всяко відтягувала.
Але відтягувати вже нема куди, бо прямо зараз ми сидимо в мене на кухні. Єва і Кіра весь цей час спостерігають за мною і чекають, коли ж я почну.
— Може ти нам чай зробиш?— сказала я до сестри.
— Звісно. — відповіла та і почала набирати води в чайник.
— Отже, — почала я ,— тоді, коли ви змусили мене поїхати до Влада і спитати про його почуття, я стала свідком не надто приємної ситуації. В тітки Каті відбувся якийсь приступ. Вона кричала, плакала, перебила весь посуд, а Влад тим часом намагався її заспокоїти. Я тоді дуже сильно налякалася, але він попросив у мене допомоги. Поки я її тримала, Влад ввів їй якесь заспокійливе. Потім жінка взагалі з глузду з'їхала. Вона переплутала мене з Соломійкою.
— Ого! Як це так?— здивувалася Кіра.
— Не знаю. Потім приїхала швидка і її відвезли в лікарню. Цілий тиждень я не була в неї, бо мені було страшно. Та вчора я все ж набралася сміливості і вирішила провідати її.
— І що? Вона далі думала, що ти її донька?— спитала у мене Єва.
— Ні. Тітка Катя була вже в порядку і добре розуміла хто є хто. Але я почула їхню розмову з Владом. Жінка просто ненавидить свого сина. Вона звинувачує його в смерті Соломійки і просто таки відрікається від нього.
— Це жахливо!— сказала біля мене Кіра. — Ти зізналася їй?
— Я хотіла, але Влад мене відмовив.
— Тобто відмовив?— спитала сестра. — Нічого не розумію! Він же хотів, щоб всі дізналися правду!
— Просто Влад не хоче, щоб його матері було ще більше боляче.
— Але хіба їй не краще буде, якщо вона дізнається, що її син ні в чому не винний?
— Я теж так казала, але він думає, що жінка тоді буде картати себе за те, що весь цей час не любила його.
— І що ти тепер будеш робити?— зацікавлено спитала Єва.
— Чекати.— просто відповіла я. — Ми поговорили з тіткою Катею і вона хоче, щоб я стала для неї підтримкою.
— А Влад що?
— Він сказав їй, що ми нібито зустрічаємось. Ви б бачили, яка вона рада була.
— І ти погодилась на це?— здивувалася Кіра.
— Мені більше нічого не залишалося.
— То ви тепер зустрічаєтесь?
— Умовно.
— Ого, він мене здивував. — сказала Єва.
— А що тоді було вчора з мамою?— спитала сестра.
— Вона дізналася, що я навідувалася до тітки Каті. Мама розсердилася, бо я збрехала їй. Ну а потім заборонила спілкуватися з Владом.
— Чому? Вона ж тоді сама погодилась піти до них на вечерю.
— Сказала, що не хотіла, щоб про неї погано думали. Не змогла відмовити бідолашній жінці. Ну а Влад, за її словами, надто погано впливає на мене.
— Мама останнім часом якась дивна. І чого це вона на роботу пішла? Не розумію. — обурено сказала Кіра.
— Я теж не знаю для чого їй це.
— Вона прийшла до нас недавно і сказала, що хоче влаштуватися на роботу. От мама без вагань прийняла її.— заговорила Єва.
— Але це трохи дивно.— сказала сестра. — Скільки пам'ятаю, то вона ніколи не працювала.
— Та їй і не потрібно було. Батько ж добре заробляє.— відповіла я.
— Скоріш за все, вони щось приховують від нас.— сказала Кіра і подивилася на мене.
— Можливо.
Єва ще деякий час посиділа в нас, а потім ми з Кірою зібралися готувати вечерю. Ми досить довго говорили і навіть не помітили, що скоро повинні прийти тато з мамою. Кіра була наче ураган. Після неї на кухні був такий безлад, що хотілося її вбити. На щастя, коли мама повернулася з роботи, то ми встигли все прибрати.
Останнім часом мама справді дивна. Вона завжди нас хвалила, коли ми щось готували. Але цього разу була, як на ножах. Все їй не так.
— М'ясо сухе і соус мало солоний.— знову невдоволено сказала мама.
— Любо, ну чого ти причепилася до них?— спитав у неї батько.
— В салаті надто багато олії.— продовжувала жінка.
— Ех!— буркнув тато і пішов геть.
— Мамо, що з тобою? Хіба все так настільки погано?— спитала Кіра.
— Так, це жахливо.— сердито сказала мама і кинула свою вилку. — Вам би навчитися нормально готувати, а не думати про різних божевільних.
— Ну чого зразу божевільних?— сказала сестра.— Хіба ти не вчила нас допомогати тим, хто цього потребує?
— Вчила, але я не говорила вам ставати для чужих людей дітьми!— роздратовано відповіла мама і подивилася на мене.
— Мамо, що ти таке кажеш?!— обурено сказала Кіра. — Хіба ми можемо таке зробити?
— Леся мені сказала, що Катерина називала тебе своєю померлою донькою. Дано, це правда?
— А що в цьому такого поганого? — здивувалася я.
— Ти жартуєш? Сьогодні вона тебе називає донькою, а завтра ця жінка вже буде твоєю мамою!
— Що ти таке говориш?— голосно сказала я.— Це було всього лише декілька хвилин!
— Але ж було!— крикнула мама.
— Я не розумію тебе. Хіба так погано підтримати цю жінку?
— Навіщо? Чому саме ти маєш це робити?— сердито закричала мама.
— Та бо...бо я..— вирішила зізнатися я.
— Ти що?
— Я...— розгублено сказала я.— Йду прогуляюся.
Я розвернулася і почала одягати куртку.
— Ти нікуди не підеш!— сказала біля мене мама.
— Піду!— вперто відповіла я.
— Ти до нього йдеш, так? До того Влада?
— Ні!
— Тоді куди ти зібралася?
— Подалі від тебе!— крикнула я і вийшла на холодне повітря.
Я бродила вуличками міста і постійно думала. Не знаю, що стало причиною такої дивної поведінки мами, але я не збираюся їй підкорятися. Пройшовши трохи часу, я помітила, що опинилася біля того знайомого дуба. Деякий час я просто стояла і дивилася на його могутні гілки.
— Скільки ти всього знаєш?— прошепотіла я. — Скільки болючих історій ти чув?
Я дивилася на це дерево і згадувала, як часто ми з Соломійкою тут ділилися своїми секретами. Ми постійно приходили сюди. Це було таким рідним і нашим місцем.
Від моїх думок мене відірвав якийсь рух під моїми ногами. Це була невелика собачка. Я присіла біля неї і почала гладити.
— Ти загубився?— спитала я, але не помітила нашийника.— Чи ти дворняга?
Собака тихо заскавуліла і мені стало її так шкода.
— Ну що, йдеш зі мною? Як же мені тебе назвати? Будеш у мене Блум?
Собака задоволено гавкнув, а я посміхнулася.
— Ходімо.
Ми йшли по вулиці і не могла стримувати посмішки. Я відразу ж згадала, як Соломійка завжди хотіла собачку. Я ще й зустріла його на нашому з нею місці.
Блукаючи по темним вуличкам, ми зупинилися біля одного будинку. Я не відразу зрозуміла де ми, тому почала оглядатися по сторонах.
Біля одного з будинків я помітила знайомий автомобіль. З нього повільно вийшов Влад і сперся на капот своєї машини. Цікаво, що ж він тут робить?
Так, як я стояла в іншому кінці вулиці, то могла бути впевненою, що він мене не помітить. Балу хотів кудись бігти, але я сказала йому сидіти тихо.
Через деякий час з будинку вийшла дівчина. Вона задоволено спустилася по сходах і зупинилася біля Влада. Я довго намагалася зрозуміти хто вона, але коли я добре придивилася, то відразу ж впізнала. Виявилося, що хлопець не брехав. Вона справді повернулася...
