Нестерпно ненавиджу (кохаю) - Ксана Рейлі

— Дано!— покликав мене Влад і я повільно обернулася. 
Він підбіг до мене і якось дивно подивився. Я зовсім не знаю, що мені робити? Чи може зробити вигляд, що я нічого не бачила, але хіба ж він ідіот? Відразу зрозуміє, що я брешу. 
— Що ти тут робиш?— спитав він у мене.
— Ем...Я захотіла навідатись до тітки Каті. — розгублено відповіла я.
— Скільки ти чула?
— Я..не..
— Дано, скільки часу ти стояла під дверима?— повторив Влад.
— Достатньо, щоб зрозуміти свою вину. — щиро сказала я.— Мені правда шкода, що мати забула про тебе. 
— З нею все добре. Можеш вертатися додому. 
— Ні, Влад. Я не можу так. — сказала я і подивилася прямо йому в очі. 
— Навіть не думай зізнатися їй. — різко сказав Влад.
— Але чому?— здивувалась я.— Хіба ти не хочеш, щоб твоя мама дізналась, що ти невинний? Хіба це не те, чого ти хотів?
— Так, ти права, але зараз в неї надто важкий стан. Уяви, що буде, якщо вона дізнається, що весь цей час ненавиділа сина, який насправді був невинний!
— Але, що тоді робити? 
— Чекати. — просто відповів Влад. — Ти скажеш їй правду, але пізніше. Тоді, коли їй стане краще. 
— Ти впевнений що це правильне рішення?— спитала я.— Ти ж розумієш що прямо зараз я могла б виправдати тебе в її очах?
— Ти б ще більше заплутала ситуацію. — продовжував відмовляти мене Влад. 
—Я більше не можу так! Дозволь мені все їй розповісти.— почала благати я.
— Дано, ти нічого не розкажеш! Зрозуміла?—сердито сказав хлопець.
— Мені байдуже, що ти не хочеш цього! Я все одно це зроблю!— впевнено сказала я і попрямувала до  палати тітки Каті.
Влад побіг за мною і в один момент схопив  мене за руку вище ліктя.
— Відпусти!— закричала я і зі сльозами на очах подивилася на нього. — Я більше не можу так. Мені набридло брехати. Я не хочу, щоб через мене вона не любила тебе, розумієш? Я забрала твоє дитинство!— продовжувала кричати я. — Я забрала в тебе любов  матері!
—Послухай мене!— сказав він.— Якщо ти хочеш, щоб моя мати все-таки була поряд зі мною, то почекай трохи, будь ласка! Ти вже зруйнувала все, що могла. Я проігнорувала його останні слова і вирвала свою руку. Я швидко забігла до палати тітки Каті, а вона здивовано  подивилася на мене, ніби шукала знайомі риси.
—Даночко!— сказала вона.— Це ти? 
Я розгублено підійшла ближче і сіла біля неї.
— Тітко Катю, ви впізнали мене? спитала я.
— Дано, мені розповіли про те, що я назвала тебе Соломійкою. Не знаю, що таке було зі мною, але вибач мені, будь ласка .
— Та. нічого страшного. Я розумію, що вам було погано.
—  Якщо чесно, то я дуже вдячна тобі за те, що не розбила тоді моє серце.— сказала жінка і взяла мене за руку.
Я відчула, як на моїх очах з'явилися сльози. Ця жінка дивилася на мене з такою теплотою і любов'ю, що моє серце стиснулося  від болю. Мені страшно і соромно водночас. Я  розуміла, що забрала в неї те, чим вона найбільше дорожила.
—Дякую тобі,— знову звернулась до мене жінка,— за те, що хоч на декілька хвилин, але стала мені дочкою.
— Тітко Катю, що ви таке говорите?— звісно ви для мене не чужа людина.
— Сонечко, розумієш, після того як я втратила донечку,то вперше тоді відчула від тебе щось таке рідне, ніби це була не ти, а насправді Соломійка.
Я вже ледь стримувала свої сльози і дивно подивилася на Влада. Все ж таки напевно він був правий щодо її стану і не варто зараз розповідати їй про свою провину. Зараз вона відчуває все так, ніби я її донька. Може варто хоч якось відкупити свою вину і стати донькою для цієї  бідолашної жінки.
— Даночко,— звернулась вона до мене.— Я не прошу в тебе розуміння і не знаю, чи  ти колись зможеш мене зрозуміти, але я дуже хочу щоб час-від-часу ти була поряд зі мною.
—  Тітко Катю,— все ж таки наважилась зізнатися я.— Насправді ви не схочете мене бачити після того, що я вам розповім.
Тільки-но я зібралася з духом, щоб вимовити слово,як Влад перебив мене.
— Мамо,— звернувся він до жінки.— Насправді ми з Даною зустрічаємося. Думаю, ви тепер будете часто бачитися.
— Влад, справді?— здивувалася жінка,— А як це таке сталося? Коли?
— Тоді, коли на вечері ми зустрілись, я зрозумів, що мені Дана подобається. Ну а потім виявилося, що вона теж до мене небайдужа. От ми  і почали зустрічатися. Ми разом тільки два тижні, тож не було можливості тобі розповісти.
— Так от чому ти тоді приходила! Ти хотіла поговорити з Владом?— спитала тітка Катя.
Я подивилася на хлопця, бо навіть не знала, що відповісти. Я розуміла, що він хоче, щоб я збрехала і зіграла з ним в цю гру. Мені потрібно відмовитися, бо це буде ще одна брехня на моєму рахунку.  Але коли я  прдивилася на щасливе обличчя тільки Каті, то  зрозуміла, що мені все ж таки варто погодитися.
— Т-т-так!— розгублено відповіла я.— Саме тому я приходила. 
— Мені так шкода, що ти стала свідком тієї ситуації.— трохи засоромлено сказала тітка Катя.
— Знаю,— відповіла я,— І я все розумію. 
— Я дуже рада що ти поруч,— сказала жінка і міцніше стиснула мою руку.
Я легенько посміхнулася і подивилася на Влада. Ми сиділи деякий час біля неї, але емоції переповнювали мене і мені стало надто складно. Згодом я вирішила поїхати додому. Я повільно піднялася з ліжка і кинула останній погляд на жінку. 
— Я напевно вже піду.— звернулась я до тітки Каті.
— Добре, сонечко!— відповіла та і посміхнулась.— Дуже дякую тобі за те, що навідалась до мене.
— Я обов'язково ще до вас прийду. — сказала я. — Можете навіть не сумніватися. Я тепер завжди буду поруч.
— Я буду цьому дуже рада,— відповіла жінка.
Я обійняла її на прощання і вийшла в коридор. Влад вирішив мене провести і коли я вже вийшла надвір, то не змогла втриматися і почала сильно плакати.
— Спокійно! Все буде добре.— сказав біля мене хлопець.
— Але я не можу! Я не витримаю цієї гри. Давай розкажемо їй правду. Вона думає, що я хороша, але насправді я є причиною її страждання.— сказала я і відчула, як сльози текли по моїх щоках.
— Ти принесла їй маленьке щастя за такий довгий час.— заговорив біля мене Влад.— Я повинен дякувати тобі за те, що зараз вона відчуває себе комусь потрібною.
— Та вона завжди була потрібна тобі!
— Але вона мене не любить, розумієш!— сказав хлопець. — Вона думає що я винен і так буде краще. Нехай вона краще буде любити тебе.
— Ти не можеш так говорити! Вона твоя мати!— закричала я.
— Так,  але зараз вона хоче, щоб ти стала її донькою.
— Я не можу це зробити!— продовжувала кричати я.
Саме в цей момент, навіть не знаю чому, але мені захотілося відчути від нього підтримку. Я кинулася йому в обійми, а він від здивування завмер на місці. Я міцно охопила його своїми руками і зарилася обличчям до його грудей. Через деякий час я відчула, як його руки обійняли мене у відповідь. 
— Тшшш,— прошепотів біля мого вуха Влад і почав гладити мене своєю рукою по волоссі. 
Ми стояли так навіть не знаю скільки часу. Я відчайдушно ридала в нього на плечі, а він намагався мене заспокоїти. Потім я повільно відступила і поспішно витерла свої сльози.
— Вибач. — сказала і пішла до своєї машини.
Я навіть не розуміла за що саме просила вибачення. Напевно за всі страждання, які пережили він та його мати через мій безглуздий вчинок. 
Коли я приїхала додому, то зрозуміла, що хочу комусь виговоритися. Більше того, мені це зараз необхідно. Незважаючи на те, що повернулася я ввечері, вдома усі якраз сідали вечеряти. 
— Доброго вечора!— привіталась я і сіла за стіл. 
— Привіт, доню. — відповів тату.— Де ти була?
— Ем...ми з Євою завершували проект. Нам на наступний тиждень потрібно його здати. 
— Добре. — сказав тато з посмішкою. — Я радий, що весь свій вільний час ти віддаєш навчанню.
— Звісно. — сказала і накинула собі в тарілку салату. 
Тільки зараз я зрозуміла, що цілий день нічого не їла. Через ці нерви я скоро взагалі забуду, що таке їжа.
— То ти кажеш, що була в Єви?— спитала мама і якось дивно подивилася на мене.
— Так.— збрехала я і трохи напружилась. 
— Цікаво виходить.— сердито сказала мати.— Я сьогодні була у них, але тебе чомусь не бачила.
— А чого ти до них приходила?— схвильовано спитала я.
— Ти напевно не в курсі, але я влаштувалася до матері Єви на роботу.
— Що?— одночасно з Кірою спитали ми. 
— Так. Вона відкрила салон вечірніх та весільних суконь.
— І що ти будеш там робити?— спитала Кіра.
— Сукні шити. Але зараз ми говоримо не про це. — мама розлючено подивилася на мене.— То чому ж я тебе там не бачила.
— Просто ми робили проект в кав'ярні. Тій, що біля університету. — збрехала я, намагаючись стримати хвилювання. 
— Ох, справді?— підозріло спитала мати.
— Так.
— Любо, досить!— встав на мою сторону батько.— Дана вже доросла і не зобов'язана відчитуватися перед нами за кожен крок.
— Гаразд. — погодилась мама.
Через деякий час батько пішов в свій кабінет, щоб попрацювати, а ми з Кірою почали збирати посуд. Мама весь час спостерігала за мною і якось дивно дивилася. 
— Кіро, залиш нас!— сердито сказала жінка.
— Мамо...— сестра хотіла щось сказати, але жінка злісно подивилася на неї.— Добре.
Вона пішла до себе в кімнату, а я опинилася під сердитим поглядом матері.
— Що з тобою?— сказала вона мені.
— Зі мною все добре.
— Коли це моя донька навчилася брехати?
— Я не брешу.
— Дано, ти ж ніколи такою не була. Чи може я просто тебе не знала?
— Мамо, я кажу правду. 
— Яку правду?— вона голосно крикнула.— Про те, що ти робила проект?
— Але це насправді так було. 
— Не смій мені брехати!— сердитим тоном сказала мати. — Я знаю, що ти не була з Євою, бо вона цілий день була в салоні! Більше того, мені подзвонила Леся і сказала, що Катерина потрапила в психлікарню. А ще вона сказала, що бачила, як ти була тоді в них!
— А звідки тітка Леся про це дізналася?
— Може тому, що вона їх сусідка. То ти дійсно була в них!
— Так!— крикнула я.— Я тоді і навіть сьогодні була в неї, ясно? Мені потрібно було її підтримати!
— Для чого? Хто вона тобі?
— Вона — мати Соломійки. 
— І що з того? 
— Як що?— здивовано скрикнула я.— Та вона страждає! 
— А ти тут яким боком?— мама сердито подивилася на мене. — Яке тобі діло до її страждань?
— Ти жартуєш? Та ти ж сама пішла тоді до них на вечерю та ще й нас потягнула. 
— Я пішла, бо вона мене попросила. — просто сказала мама.— Не вистачало ще, щоб вона всім говорила, що я відмовила бідолашній жінці.
— Мамо, що з тобою? — я дивилася на неї і не могла впізнати.
— Це з тобою що?— закричала вона.— Моя донька ніколи мені не брехала! Це все через нього?
— Що? Через кого?
— Це все той Влад, правда? Що у тебе з ним?
— Мамо...
— Я спитала, що у тебе з ним?— сердито крикнула мати.
— Ми зустрічаємося! Зрозуміло?
— Що?! Ти здуріла? Та він же божевільний!
— Ми кохаємо один одного!— збрехала я і переможно подивилася на неї.— Дуже сильно!
— Ти не будеш з ним бачитися!— крізь зуби сказала мати.
— І чому це?
— Та тому що через нього померла дитина! Він — вбивця! 
— Ні. Ти сильно помиляєшся.— сказала я.
— Я забороняю тобі з ним бачитися! 
— А з чого ти взяла, що я послухаю тебе?
— Ти хоч розумієш, як він на тебе впливає? Ти раніше ніколи мені не перечила!
— Просто я раніше не знала, яка ти жорстока!
В наступний момент мама аж почервоніла від злості. Вона розлючено подивилася на мене і дала сильного ляпаса. Я боляче схопилася за щоку і відчула сльози в очах.
— Не смій через якогось хлопчиська перечити своїй матері!— крикнула вона, а я ображено подивилася на неї.
— Ти звикла, що всі навкруги повинні бути ідеальними. Але в житті так не буває. Ти зовсім мене не знаєш.— сказала я і показала на свою щоку.— А цього, я тобі ніколи не пробачу!
Я швидко розвернулася і побігла до своєї кімнати, стримуючи сльози. Це був перший раз, коли мама не тільки накричала на мене, але і вдарила...