Наша спільна брехня - Ксана Рейлі
— Отже, ти повинен мене підняти, підкинути та спіймати, — сказала я, дивлячись на Арсена.
— І все?
— Ага, але це буде не так легко. Тобі спершу треба спробувати мене підняти.
Арсен підійшов ближче, а тоді з легкістю взяв мене на руки. Я подивилася на нього, коли ми зустрілися поглядами. Він був так близько, що я відчула, як у мене з'явився рум'янець на щоці. Чомусь одразу згадалася мить нашого поцілунку. Дивно, але з'явилося дике бажання повторити. Я уважно дивилася в його темні очі й вперше помітила у них легкий зелений відтінок. У світлі сонячних променів вони виглядали вже не темно-карими, а навіть янтарними.
— Ну, як? — раптом спитав Арсен, все ще тримаючи мене на своїх руках.
— Ем... Чудово! — сказала я, намагаючись звучати впевнено. — Можеш мене вже відпустити.
Арсен поставив мене на ноги, а я вперше за довгий час відчувала себе такою розгубленою. Чомусь навіть не могла зібратися з думками.
— Спробуй зчепити ось так руки, — я показала, як саме, — щоб я могла поставити туди ногу і піднятися.
Арсен зробив, як я йому сказала. Поставивши туди свою ногу, я вчепилася йому в плечі та спробувала піднятися. Мені вдалося вирівнятися, але тепер потрібно розвернутися і зробити так, щоб він міцно тримав своїми руками мої стопи.
— Підняти тебе трохи вище? — спитав хлопець.
— Можеш спробувати, — відповіла я.
Арсен трішки підняв свої руки вверх і вони в нього раптом затремтіли. Від цього мені стало страшно. Я міцно вчепилася у його плечі, щоб не впасти. Мабуть, і йому вже важко стояти зі мною на руках. Хлопець опустив мене на землю, а я уважно подивилася на нього.
— Нам треба тренуватися там, де є спортивні мати. Тут небезпечно, — сказав він.
— Я це зрозуміла тоді, коли ти підняв мене. Все-таки це не так легко і ще й страшно на додачу. Не знаю, чи нам вдасться зробити той трюк.
— Ми не знатимемо, якщо не будемо пробувати. Треба буде домовитися з нашим фізруком, щоб він нам дозволив займатися у спортзалі. Там же ж є мати.
— Я поговорю з ним, коли у нас буде урок, — сказала я. — Тільки я не впевнена, що він погодиться. Все-таки в межах школи за нас відповідають вчителі. Роман Володимирович не захоче так ризикувати, бо якщо зі мною, чи з тобою щось станеться, то його можуть зробити винним.
— Значить, не варто його так підставляти. Я знаю одне місце, де ми можемо тренуватися.
— Добре, — я кивнула. — У вівторок підемо туди. Якщо ти не зайнятий у цей день, звісно ж.
— Виходить, що тепер уже зайнятий, — він легенько усміхнувся. — Ти зараз додому? Можу провести тебе.
— Було б непогано, — відповіла я, хоча спершу хотіла відмовитися.
Я підійшла до лавки, де лежав мій рюкзак і взяла його. Потім махнула Арсенові, даючи зрозуміти, що ми вже можемо йти. Хлопець йшов біля мене, наче мій хороший друг. Навіть не думала ніколи, що між нами можуть бути такі стосунки. Хоча, мабуть, це лише до того часу, поки у нас є спільна справа.
— Мені цікаво, що скаже твоя сестра, коли дізнається, що ти допомагаєш мені? — заговорила я, коли ми вийшли зі стадіону.
— Вона на таке не зважає, — відповів Арсен. — Ада не може заборонити мені спілкуватися з кимось, як і я їй. Вона ніколи не дорікала мені за моїх друзів, хоча вони їй зовсім не подобалися. До речі, Ада помітила, що я спілкуюся більше з тобою і їй це не до вподоби.
— Чому? — я трохи насупилася.
— Все просто, — хлопець усміхнувся. — Ти їй не подобаєшся.
— Таке враження, що на всьому світі нема людини, якій я можу подобатися.
— Якщо ти частіше будеш показувати свою хорошу сторону, то такі люди з'являться.
— Знаєш, чому я вирішила все-таки підготувати той танець? — спитала я, глянувши на Арсена, а він похитав головою. — Тому що твої слова дали мені якусь надію. Я просто повірила, що у мене все вийде, а значить, так і має бути. Сьогодні всі дізнаються, що ми з дівчатами плануємо підтримати нашу футбольну команду. Насправді в школі є дуже багато фанатів саме футболу, тому вони усі будуть голосувати за мене.
— Вибори вже через один день, тож потрібно, щоб у тебе з'явилася підтримка. Принаймні, мій голос ти отримаєш, — сказав хлопець, усміхнувшись.
— І Віти, — додала я. — Чому ти вирішив мене підтримати, а не свою сестричку? Пам'ятаю, ти казав, що якщо тобі колись доведеться обирати між мною та Адою, то ти обереш її.
— Я оцінюю ситуацію об'єктивно, — Арсен глянув на мене. — Ти більше підходиш на цю посаду.
— Не знаю, — я знизала плечима. — Інколи мені здається, що мене в тій школі вже терпіти не можуть. Знаєш, з'являється таке відчуття, ніби я всім набридла.
— Так буває, — хлопець знизав плечима.
— Можна у тебе дещо спитати, але це зовсім не пов'язано з темою нашої розмови.
— Спитати можеш, а я подумаю чи відповідатиму.
— Чому ти зараз в одинадцятому класі, якщо тобі вже майже вісімнадцять? — обережно спитала я, хоча не була впевнена, що він відповість.
— За останні два роки моє життя дуже сильно змінилося. Були обставини, які змусили мене пропустити рік навчання, — сказав Арсен.
— Що за обставини? — поцікавилася я.
— Тобі краще не знати — буркнув хлопець. — Нехай це все залишиться у моєму минулому житті, гаразд?
— Якщо тобі важко про це говорити, то я не буду наполягати. Насправді я й не думала, що ти поділишся. Все-таки у тобі багато таємниць.
— Тобі ж це і подобається.
— Ні, — я похитала головою та почала сміятися. — Ти й твої таємниці мені зовсім не подобаєтеся.
— Чомусь мені так не здається. Знаєш, чого мені зараз дуже сильно захотілося?
— Чого?
— Морозива! Бачу, що тут ще й магазин є. Тобі яке взяти?
— Мені не хочеться, — сказала я, бо не хотілося зізнаватися, що у мене нема з собою грошей.
— Зачекай одну хвилинку!
Арсен побіг до магазину. Я ж просто дивилася йому вслід і щось таке дивне з'явилося всередині. Та й Арсен чомусь вже не так дратує мене, як раніше. Мені навіть починає подобатися наше з ним спілкування. Через декілька хвилин хлопець повернувся, тримаючи два морозива у руках.
— Не знав, яке ти любиш, тому купив тобі таке ж, як і собі, — сказав він і простягнув мені одне.
— Дякую, — я усміхнулася. — Тільки у мене з собою нема грошей, щоб віддати тобі.
— Перестань, Лі! — Арсен закотив очі. — Це компенсація за мою присутність.
— За твою присутність? — перепитала я.
— Ну, тобі ж не подобається, коли я поряд.
Я нічого не відповіла, лише усміхнулася та почала їсти морозиво. Він ще купив моє улюблене шоколадне з солоною карамеллю. Не пригадую, щоб говорила йому про це. Усю дорогу до мого дому ми розмовляли. Насправді це було цікаво. Я більше не зачіпала тему його минулого та його сім'ї. Помітно, що Арсен не хоче про це говорити. Напевно, він має рацію і ця його загадковість якоюсь мірою приваблює мене.
Я навіть не помітила, як пройшов час і ми зупинилися біля мого будинку.
— Дякую за те, що провів мене, — з усмішкою сказала я. — І за те, що погодився допомогти мені. Насправді не думала, що так буде, але зараз ти єдиний підтримуєш мене.
— І Віта, — додав Арсен.
— Так, — я усміхнулася, а між нами повисла якась незручна тиша. — Побачимося в понеділок.
— А у вівторок я покажу тобі місце, де ми будемо займатися, — нагадав хлопець. — До зустрічі, Лі!
— Бувай! — сказала я і раптом потягнулася та поцілувала Арсена в щоку.
Від цього мені чомусь стало соромно. Навіщо я тільки це зробила? Ідіотка! Він же тепер просто посміється з мене. Поки Арсен здивовано завмер, дивлячись на мене, я прийняла рішення втекти. Ніколи не було так соромно, як зараз. Чим я взагалі думала, коли полізла цілувати його в щоку? В принципі можна сказати, що це була така маленька подяка за допомогу. Тільки я сама не знаю, що це було насправді.
Я швидко забігла в будинок і легенько вдарила себе рукою по чолі.
— Що ж ти робиш, Лі? — тихо сказала сама до себе.
Стоп! Лі? Я назвала себе Лі? Я похитала головою, бо це вже було занадто. Треба менше думати про того Арсена, бо потім ось що виходить! Спершу поцілувала його, а тепер ще й говорити почну, як він. Здається, його вже надто багато у моєму житті.
Наступний день я повністю присвятила навчанню. Через ті вибори сильно хвилювалася, тому займалася усім, чим тільки можна було, лиш би не думати про те. Я вірила, що переможу, але маленький сумнів все ж був.
Мені хотілося мати гарний вигляд, коли оголосять президента. Все-таки після цього треба буде виступити перед усіма. Я вдягнула чорну спідницю та білу сорочку. Зверху накинула тонкий светр, бо на вулиці було трохи прохолодно. Своє волосся залишила розпущеним і зробила легкий макіяж.
З самого ранку все було надто тривожним. Я відчувала якесь легке хвилювання. На першому уроці до нашого класу зайшли учні, що були відповідальними за голосування. Вони дали кожному листочки, на яких були написані імена кандидатів. Виявляється, Дарина забрала свою кандидатуру, тому тепер були лише ми з Адою. Я поставила галочку біля її імені, бо принципово не голосувала за себе.
Протягом наступного уроку відповідальні мали підрахувати кількість наших голосів, а також вирахувати відсоток. На великій перерві усіх закликали на лінійку, де директор мала оголосити цьогорічного президента школи.
— Хвилюєшся? — спитала у мене Віта, коли ми йшли коридором.
— Не знаю, — я знизала плечима. — Минулого року я була впевнена у своїй перемозі, а зараз чомусь дуже дивні відчуття.
— Уся футбольна команда, їхні фанати та друзі точно голосували за тебе. Ти стовідсотково переможеш.
— Сподіваюся на це, — тихо буркнула я.
Ми зупинилися там, де мала відбуватися лінійка. Мені чомусь було страшно. Коли зібралися усі учні школи, наша директорка почала говорити:
— Сьогодні важливий момент для нашої школи. Кожного року ми обираємо людину, яка буде допомагати нам ставати кращими. Ми дуже цінуємо таких учнів. Протягом минулого року президентом нашої школи була Ліліана Соколова. Хочу подякувати їй за чудово проведену організаційну роботу. Вона придумала хороший виступ до Дня святого Валентина, а ще чудово проявила себе на олімпіадах. Сподіваюся, що цей рік для нас усіх буде ще кращим. Вперше за всі роки різниця голосів між кандидатами була такою великою. Переможниця набрала сімдесят три відсотки від усіх голосів, а я з величезним задоволенням хочу представити вам її. Отже, новим президентом нашої школи стає... — директорка вирішила витримати паузу. — Гавриленко Аделіна!
Усі почали аплодувати, а я розчаровано видихнула. Сльози з'явилися на очах, бо тепер було справді образливо. Сімдесят три відсотки? Такого ніколи не було! Поразка завжди образлива, але це — повний провал. Аделіна підійшла до директорки та почала свою промову. Я ж не могла більше цього слухати, тому просто розвернулася та пішла геть. Плакати хотілося дуже сильно, бо я справді вірила, що зможу отримати цю посаду. Розчарування — це таке жахливе відчуття. Як тепер взагалі мріяти? Я зайшла у жіночий туалет і закрилася в одній з кабінок. Поки усі захопливо слухали Аделіну на лінійці, я сиділа в кабінці та просто тихо плакала, щоб ніхто не бачив, як сильно мене це зачепило.
