Фантомна довіра - Лана Вернік

Поява Лори в селищі з дитиною навела шороху. Селище ГУЛО. Особа батька дитини викликала багато запитань. Тому, коли Лариса прийшла реєструвати дитину — секретарка селищної ради в очікуванні дізнатися ВСЕ, склала губи у трубочку та в’їдливо запитала яке Лариса хоче дати ім’я дитині.

— Меланія, — спокійно відповіла та.

— Ага… — протягнула секретарка, — прізвище твоє… Ільченко Меланія… а по-батькові як?

— По-батькові? — перепитала Лора.

— Так… Пам’ятаєш ім’я батька? — і губи секретарки розпливлись у глумливій посмішці.

Лариса ледь стрималася, щоб не відповісти: “По собі судите?”.

— Пам’ятаю, — гордовито підняла голову. Вона говорила про це з Романом вже не один раз за останні дні. Він пояснював, що оскільки Лора незаміжня, то дитину запишуть на її прізвище. По-батькові “Стефанівна” — краще не вказувати. Радив взяти будь-яке інше ім’я, щоб не викликати підозр. А коли Степан повернеться до неї — напише заяву на усиновлення, і тоді вже дитина отримає його прізвище і справжнє по-батькові. — Пишіть: Сергіївна.

Так звали батька Степана, тому з усіх імен Лора обрала саме це.

Секретарка здивовано поглянула на Ларису, але записала. Дивно... очікувала почути — Романівна. Всі знають, що друг Степана, адвокат, котрий вів розлучення її батьків, Роман Бондаренко, привіз Лору до селища і приїжджає щотижня з різними гостинцями. Привіз нове ліжечко, дитячого візочка, підгузки, пакети різного дитячого одягу і ще багато чого. Забезпечував ВСІМ. Хоча, приїздили і інші хлопці. Навіть двоє. Бачили, як ходять гуляти до лісу. ДО ЛІСУ!!! Мабуть, скоро нагуляють ще одну байстрючку… Ото вже… Ну, що ж. Хай буде Сергіївна.

Хоч як важко не було у селищі, але Лариса раділа поверненню додому. Поруч були рідні люди: мама і сестра. Тетяна, побачивши племінницю, поглянула на сестру і запитала чи ВІН знає. Знає. Більше нічого не питала, чекала, коли Лора почне щось розповідати їй сама. Таня чула про падіння літака і про Маргариту також чула... Володимир бурчав, але не займав доньку, а на онуку навіть не дивився.

Спочатку Роман приїздив часто, потім рідше. У нього було своє життя, робота. До того ж він бачив, що Лора його сторониться. Не хотів нав’язуватися.

Коли малій виповнився місяць, то Лора пішла з Меланією до лікарні важитися-мірятися. Дорогою зустріла Юлю, що прогулювалась зі своєю малою.

— Привіт, — усміхнулася несподівано блондинка і зупинилася.

— Привіт, — Лора теж зупинилася. Лариса відзначила про себе, що має візочок набагато кращий, ніж у Юлі. Дрібниця, але було приємно.

— Кажуть, ти повернулась.

— Вірно кажуть.

— І як ти свою байстрючку назвала? — оскалилася Юля.

— Не так, як ти свою. Не переживай, тезками не будуть, — Лора усміхнулась і штовхнувши візочок пішла вперед. Сподівалася, що поговорять нормально, адже минуло стільки часу та і обоє ж тепер мами-одиначки… не вийшло.

— Я, принаймні, народила від того з ким раніше гуляла! — крикнула їй услід Юля.

— А Стас чомусь сумнівається, — озирнувшись, відповіла Лора.

— Хвойда! — викрикнула Юля, не знаючи, що відповісти на шпильку колишньої однокласниці і подруги.

— Від такої ж чую! — Лора засміялась і пішла далі. Потім веселощі минули, бо подумала, що Юлька поскаржиться на неї брату… стало страшно. Андрій поважав Степана, але ж його немає поруч. Що ж вона наробила?

В лікарні Меланію всі розглядали з подвійною цікавістю, але, на щастя, зовнішність Степана майже ніхто не знав, тому ніхто і не бачив, наскільки донька схожа на свого батька. Дівчинка добре розвивалася, росла і набирала вагу. Зауважень лікарка не мала. Розглядала Ларису зацікавлено, бо ЧУЛА про неї багато, але зайвих питань не ставила. Матір-одиначка, але гарно вбрана, вся в золоті… мабуть, народила від якогось жонатого багатія.

Закінчивши свій візит до педіатра, на сходах лікарні Лариса зустріла Валентину, котра прийшла до стоматолога.

— О, привіт, ви вже виходите гуляти, — усміхнулася Валя.

— Привіт. Це ми мірятися-важитися ходили. Гуляти майже не виходимо. Особливо нема з ким…

Валя кивнула. Вона розуміла ці слова Лариса. Знала, що про неї говорять, і не уявляла як Лора взагалі ходить вулицями, не опускаючи голови.

— Я хотіла до тебе прийти, але ж дитинка ще мала… не знала як ти це сприймеш. Чекаю, поки підросте.

— Приходь сьогодні, — Лариса усміхнулася, — чи як буде час. Ми з Меланією завжди вдома.   

Валентина прийшла ввечері. Сіли на вулиці. Тетяна принесла чай і залишила їх самих. Гостя принесла з собою домашньої здоби і нові гарненькі брязкальця. Пояснивши, що купила, як тільки почула про дитину і чекала нагоди занести. Розповіла про себе: влаштувалася на роботу по спеціальності — працює бухгалтером; зустрічається з чоловіком з райцентру, він вдівець, є дитина, кличе заміж. Дякувала Ларисі, що тоді допомогла їй у її гінекологічній проблемі. Лариса посміхалась і казала, що її заслуги в цьому немає, то все Степан... Нависла пауза, яку порушило пхикання малої — зголодніла. Було видно, що Валентина хоче побачити малу, але не зазирала.

Лариса взяла доньку на руки.

— Ти ж не проти, якщо я її погодую при тобі? — поцікавилась у гості. Звісно, що ні.

Годуючи Меланію, розповіла про перепалку з Юлькою Горбач, і Валентина її заспокоїла: Андрію — не до сестри. Вирішував питання вагітності чергової своєї продавчині. Дівчина вперта і смілива, не погоджувалася на аборт і він мав через це клопіт, бо та виявилася з блатними родичами. Поставили йому умову: розлучитись і розписатися з нею. Нехай фіктивно, але хотіли, щоб дитина народилась у шлюбі. О, на фоні цієї проблеми словесна перепалка Юлі з нею була дитячою забавкою.

Коли Лора, погодувавши, підняла доньку вертикально, щоб вийшло повітря, Валя, як заворожена, поглянула на дитину. Вона бачила Степана не один раз і добре знала його зовнішність. Звісно, впізнала в дитині його риси і питально поглянула на Ларису, що притулилась обличчям до Меланії.