Фантомна довіра - Лана Вернік

— Мені ніхто не повірить… — промовила майже пошепки Лора.

— А він знає?

— Знає... — вона кивнула і поцілувала голівку донечки, котра починала дрімати на материнському плечі. — Ти ж чула, що з ним трапилося...

— Його літак впав у джунглях. Але ж його знайшли! — Валя усміхнулася.

— За нього хочуть великий викуп… — Лариса стала сумною при згадці викупу. П’ять мільйонів доларів — і суму не скидали. 

Іноді Лора зустрічала у центрі Хризонівну і та демонстративно відверталася від неї. Не підходила. Навіщо? Колишня вчителька і так була про неї невисокої думки, а тепер, коли Лариса приїхала з дитиною — жінка лише отримала підтвердження своїх думок стосовно неї. І вона б не повірила словам Лариси, що Меланія — її правнучка... хіба що це їй скаже сам Степан.

В один з приїздів Романа Лора попросила його привезти ДНКа… Роман взяв ключ від під'їзду і наступного тижня фікус приїхав до неї в селище. Адвокат сказав, що, як вона і просила, на місці рослини лишив пакет з цукерками і записку “Дякую, я вже вдома. Ваш фікус”.

Час тягнувся повільно і важко. Невідомість обпікала серце, і тільки маленька Меланія допомагала Ларисі триматися. Радуючи її своїми зеленими оченятами. Час від часу приїздили Костик з Валерієм і Оленою. Розповідали, хто як з групи зараз влаштувався, витягали Лору з двору на прогулянки до лісу. Ліс викликав у неї змішані почуття, нагадуючи про Степана. Він дуже любив гуляти лісом. Не мав на це багато часу, але ДУЖЕ любив.

Тетяна ще зрідка їздила зустрічатися з Єгором, але Лора бачила, що між сестрою і Костиком відбувалось особливе спілкування. Коли йшли на прогулянку до лісу — Костик з Тетяною відставали і брели позаду. Ми просто розмовляємо — такою була їхня відповідь щоразу. Добре, розмовляйте.

Минуло літо. Прийшла осінь. Роман приїздив до селища раз на місяць. Він би приїздив і ще рідше, бо нестерпно було бачити, як згасає погляд Лариси, коли вона чує, що новин нема… Меланія підросла, їй було вже п’ять місяців і вона крутила головою на всі боки, беззубою усміхаючись і намагаючись сідати, але завалювалася та переверталася на бік, незадоволено пихтіла, намагалася звестись, та ще не могла цього зробити без допомоги. Не плакала і намагалася сісти знову.

— Вперта, як і її батько, — усміхнувся Роман, спостерігаючи за малою.

— Так… — Лора вклала доньку на подушку, з якої та знову почала хилитись вбік, — Міло, ну що ти робиш?

— Ну точно, як Степан, — Роман засміявся.

— Чому Фурія не хоче заплатити за нього? Невже він не достатньо заробив для неї? — тихо запитала Лора, взявши малу на руки.

— Річ у тім, що у FARC знають про  Степанове заняття, що він возив зброю для них і для Африки. Тепер вони не хочуть грошей. Хочуть зброю.

— У Фурії немає зброї?

— Особисто у неї, думаю, що нема. Потрібно домовлятися. Ігор казав, що з цим і є головна проблема. Вони вимагають танки, різні, стрілецьку зброю і боєприпаси. Вага танка така, що для кожного потрібен окремий літак, а для всього іншого — ще один борт. Закрутили так, що у Фурії мозок закипає. Степан би розплутав цей ребус, але… він не з нею.

— Навіщо їм танки? — здивовано запитала Лариса.

— Не знаю, — Роман знизав плечами.

Лора насупилась. Навряд чи колумбійські наркокартелі готуються до повномасштабної війни, такої, котра тривала зараз в Африці. Навіщо тоді їм танки? Дивна вимога, хіба що… той, хто її висував знав наперед, що Фурії буде важко її виконати одразу. Вона замислено поглянула на Романа і він це помітив.

— Що таке, Лоро?

— А ти не думаєш, що ця вимога — це затягування часу?

— Для чого?

— Я не знаю… Але це якось дивно. Степан казав, що загони FARC дуже мобільні, вони швидко пересуваються стежками у джунглях, і для таких загонів найкраще підходить стрілецька зброя чи там… гранатомети. Але — не танки… Що вони будуть з ними робити? Охороняти поля коки?

— Значить, для чогось потрібні. Навіщо ж тоді просити? На щось же вони розраховують?

Лора не стала розвивати цю тему, але всередині з’явилося дивне відчуття того, що Степан приклав руку до цієї дивної вимоги. Хоча, як? Він же — заручник…   

18 листопада, у четвер, випав перший сніг. Був мороз і у хаті протопили грубки. Того вечора Лариса довго не могла заснути. Думки про Степана і спогади не відпускали її. Меланія тихенько спала у неї під боком, розкинувши рученята. Лора вдихала молочно-ванільний аромат її шкіри і розглядала сплячу доньку у тьмяномі світлі нічника. Як раптом, вловила запах диму. Звідки? Підняла голову і не повірила своїм очам — з-під дверей до кімнати проникав дим. ПОЖЕЖА?

Лариса схопилась і підійшла до дверей. Тихо. Потріскування не чути. Невже димить з грубки?! Меланія…підійшла до малої і переклала її до ліжечка, щоб не скотилася на підлогу.

Коридор наповнювався димом, але його джерелом була не грубка — дим йшов з-під дверей кімнати батька. Лариса кинулась до шафи, витягла звідти свій широкий кашеміровий шарф — подарунок Степана… Змочила його, засунувши у відро з водою зав’язала навколо обличчя, взяла з плити чавунну пательню і побігла до кімнати батька. Вона швидко зачинила за собою двері і, пам'ятаючи, що до вікна був вільний прохід ринулась вперед, махаючи пательнею і ось, пательня зустрілась зі склом, котре задзвеніло, вилітаючи надвір і випускаючи дим на вулицю. Лариса висунулася з вікна, намагаючись вдихнути свіже повітря. Та сталось те, на що вона не розраховувала...

Володимир того дня знову напився. Сильно. Він кричав, що всі вони “шалави”, а Лариска ще й “бл*диЩе”, що викине її звідси разом з її байстрючкою, що він їх всіх ненавидить і що поїде до своєї донечки Мирославочки, до єдиної дитини, котра його любить. Людмила Василівна ледь вмовила його піти до себе. Пішов. Володимир часто курив в кімнаті. Через що виникали сварки, бо ж у хаті мала дитина, та він робив це знову і знову — на зло. Того вечора він теж курив в кімнаті — чекав, щоб його хтось зачепив, але жіноча частина родини розійшлась по кімнатах і йому ніхто нічого не сказав. Володимир заснув з цигаркою… Від жару почало тліти ліжко, наповнюючи кімнату, а потім і коридор димом. Коли Лора розбила вікно, щоб випустити дим — до кімнати потрапив кисень… і те, що досі тліло — СПАЛАХНУЛО.