Фантомна довіра - Лана Вернік
Мати будь-які справи з FARC знову, після бартеру “зброя — кокаїн”, Степан більше не планував. Ніколи. Останнім часом він спілкувався лише з головами наркокартелів, FARC маячив десь на горизонті, але прямих контактів з ними він більше не мав. Навіть не думав про це. Так, колись мав з ними справи, особисто знав кількох поважних командирів, з якими зберігав хороші стосунки і до одного з них навіть був колись запрошений на день народження. З подарунком тоді особливо не заморочувався — подарував пістолет Токарєва. Цю модель виробляли на Тульському заводі, звідси й виникла назва ТТ (Тула-Токарєв) (як казав Віталік: “гівно мамонта”, маючи на увазі, що це стара модель, а він полюбляв всіляку нову зброю). У часи Другої світової війни цей пістолет був особистою зброєю офіцерів червоної армії, а у FARC просто мліли за всім комуністичним і радянським. За такий подарунок його мало не розцілували.
Степан скромно промовчав, що з цього пістолета в Україні було вбито декілька людей і зброя була передана йому для того, щоб ніхто ніколи не зміг знайти знаряддя вбивства. Раніше такі стволи він відвозив до Африки. Колумбія, на думку Степана, була не гіршим варіантом. Навіщо розкривати такі подробиці, якщо всі задоволені. І колишній власник ТТ і новий, адже подарунок імениннику ДУЖЕ сподобався. Степану дякували і називали “другом”, а він усміхався і волів триматись подалі від FARC. Комуністична ідеологія повстанців була йому чужою.
У нього були плани на найближче майбутнє, та літак впав… Пілот загинув. Марка застрелили. І Степан розумів, що як би дико це не звучало, але цей постріл впритул у голову напарника був проявом милосердя… той чоловік, котрий здійснив постріл, знав, що надати адекватну медичну допомогу ні у джунглях, ні у таборі, до якого вони йдуть — НІХТО не міг. Муки Марка були б страшними, враховуючи травми і можливість інфікування ран. Він би помирав у пекельних стражданнях.
Степан погано пам’ятав, як загін, котрий підібрав його, дістався табору. Перед очима все пливло і його нудило — струс мозку нагадував про себе. І якщо з розмитою картиною світу, гулом у голові і постійною нудотою він ще якось міг впоратись, то пересуватися пішки було важко. Ребра пекли і не давали нормально дихати, ноги не слухались і чоловік, котрий допомагав йти, постійно смикав його, підтягуючи на себе, чим посилював біль. Робив над собою зусилля і переставляв ноги, котрі відчувались якимись чужорідними відростками. Але він мав йти, щоб не повторити долю Марка. Колумбієць сопів і бурчав, проте тяг його далі. Степану здавалося, що вони вже йдуть цілу вічність.
Коли дістались до гірського табору — була ніч. Його всадили на якийсь стілець під ліхтарем, всунули до рук якийсь папір, зробили фото, заштовхнули до печери: прохолодної і вогкої. Входом до неї була вузька ущелина, перегороджена металевими гратами з арматури. Всередині печери панувала темрява і, ступивши пару кроків, Степан спіткнувся об старий матрас, що лежав на землі. Мало не впав, притримався рукою за стіну — відчути слизький камінь під пальцями було неприємно. Почулось перешіптування. Отже, Степан тут не сам.
Крім нього в печері було ще двоє людей. Він не міг їх розгледіти у темряві, але вони повідомили йому французькою мовою, що він може зайняти той матрас, об який спіткнувся. Степан був настільки знесилений, що ліг би і на кам’яну підлогу, але подякував і опустився повільно на запропоноване місце. Його лежбище було вологим, від нього несло вогкістю і цвіллю, але сил піднятися вже не було. Відключився і, якщо вірити розповідям сусідів, пролежав так півтори доби.Сусідами по печері виявились бельгійські біологи, котрі, проводячи свої дослідження, мали необережність занадто близько підійти до нарколабораторії, розташованої в джунглях. Були схоплені охороною лабораторії, котру забезпечували люди з FARC, і сиділи у цій печері вже п’ять місяців, доки тривали перемовини про їхній викуп. П’ять місяців… Такий довгий термін Степану не підходив. Він мав вибратися звідси раніше, але як? Зараз він не міг ні огледітись як слід, ні тікати. Потрібно набратись сил.
Бути притомним виявилося дуже болісним заняттям. Голова гула і ребра пекли. Полотна чи простирадла, щоб туго обмотати тулуб і полегшити біль, у печері не було. Годували їх якимись гливкими пласкими хлібцями і незрозумілою юшкою, про складові якої думати не хотілося. Перші дні він відмовлявся від їжі — його нудило. Міг пити лише воду, котра надовго не затримувалася і поверталася назад тим же шляхом, що і потрапила в тіло. Медичної допомоги йому ніхто не надавав, і він сотні разів подумки дякував батькам за успадковану хорошу генетику і витривалий організм. А за міцний череп, котрий не луснув від удару при падінні — був особливо вдячний.
Ніхто з повстанців не цікавився його станом. Лише сусіди по печері доглядали Степана. Вони підносили воду, підсовували миску, коли його нудило і розбиту брову, котра почала нагнивати, промивали сечею — єдиним доступним засобом у їхніх умовах. В кінці першого тижня чоловік, котрий вів Степана від місця падіння літака до табору, наблизився до грат і здаля посвітив ліхтариком йому в обличчя. Помітивши, як Степан скривився від різкого світла та повільно підняв руку, прикриваючи очі — засміявся і сказав, що “знав, що він не здохне”.
А наступного дня його повели на другу фотосесію. Степана хитало, він не міг йти, тому його підхопили під руки і всадили на стілець, котрий, на щастя, стояв недалеко від печери. Тягнули так, що, здавалось, ребра зараз доламаються повністю. Позаду стільчика був розвішений прапор FARC і стояло двоє бійців. Очі відвикли від світла, Степан мружився і опускав голову, ховаючись від сонця. Відчув удар прикла́дом у плече, і жіночий голос наказав сидіти рівно. Тобто, один з бійців за його спиною — жінка. А жінок у FARC — багато. Майже 40%.
Йому в руки дали газету і зробили кілька знімків. Знав, для чого це робиться: цей знімок — фотодоказ того, що він живий на дату виходу газети і це фото покажуть тій стороні, якій і буде озвучена сума викупу. Він — ЗАРУЧНИК. FARC практикувало викрадення людей з метою викупу, а тут — таке везіння! Чоловік з дипломатичним паспортом потрапив до їхніх рук САМ!
