Фантомна довіра - Лана Вернік

Коли Лариса повернулася додому після випадкової зустрічі з Ніною Григорівною, то своїм виглядом налякала маму Олени, бо була блідою, як смерть. На питання відповідала мляво і загальмовано. Розповіла, що зустріла знайому, і та повідомила про падіння літака Степана у джунглях: був зв’язок, живий, шукають. Звісно, що мама Лариси знала про те, що сталося. І про Маргариту знала… тому нічого і не сказала, коли Лора телефонувала їй на роботу, щоб не нервувати вагітну доньку. Боялася. Матір не хотіла її нервувати, а Ніна Григорівна — сказала.

Тітка Тамара бідкалась, що як же так можна, повідомляти про такі речі вагітній?! Вклала Лору на диван, на якому та спала останні місяці, принесла їй чай. Заспокоювала, як могла. Казала, що раз з ним є зв’язок, то знайдуть. Потрібно лише трошки почекати і Степан приїде до неї. Що все буде добре. Дуже переживала, щоб від такого хвилювання чого не трапилось з Лорою чи дитиною. 

Про Маргариту Лариса нічого не сказала. Не могла навіть вимовити, що у нього є інша. Ці слова застрягали у неї в горлі і стікали вниз, обпікаючи серце. Інша... Він казав, що не буде їй вірним. Але тоді, коли він був останнього разу, у січні, Ларисі здалось, що між ними все так, як було колись.

ЗДАЛОСЬ.

У Степана інша. Його наречена. “Дуже симпатична блондинка.” Лариса йому — ніхто. А донька? Він же, наче, був не проти. Їздив з нею до лікаря, ставив багато питань, хвилювався… казав, що кохає. Назвав її і доньку “найважливішими дівчатками у житті”.

Від цих думок в голові гуло. В селищі тепер всі знають, що вони не разом. Вона навіть уявляла, як Хризонівна розповідає своїм знайомим і подругам яку собі гарну наречену знайшов онук, не те, що та донька п’яниці… І Ніна Григорівна навіть не припустила думки, що Лора — вагітна від Степана… “У тебе ж тепер своє життя, у нього — своє”. Запитала про дату пологів і ніяк не відреагувала, що вже так скоро. Що завагітніла вона у вересні. Не розчула чи не звернула уваги? Вони для всіх тепер — НЕ ПАРА.

А може, це Фурія намагається з’ясувати, чи справді вони розійшлись? Може це перевірка? А якщо ні?

Тітка Тамара схвильовано поглядала на неї, не знаючи чим допомогти. Лариса важко перевела подих і низ живота занив. Мовчки витирала сльози. Не могла розповісти, що окрім переживань за життя Степана у неї є інша причина для нервів — Маргарита. Не розповіла про неї ще й тому, що не хотіла, щоб родина Пилявець погано думала про нього. Чомусь хотілось, щоб його образ лишився світлим і не заплямованим в їхніх очах. Не хотіла, щоб вони бідкалися через її становище, що вона з “його дівчини” тепер ставала просто ніким.

Олени вдома не було — поїхала з однокласниками вітати свою першу вчительку з днем народження, котре було сьогодні, 22 квітня у четвер. Повернулася пізно, почула від матері новину і в неї самої підкосилися ноги. Як Лариса витримує таку напругу — не уявляла.

Живіт нив і Лора лежала декілька наступних днів, нишком ковтаючи но-шпу і екстракт валеріани. Батьки Олени зазирали до кімнати, занепокоєно поглядали на Лору, що лежала на дивані, обійнявши подушку, пропонували то їсти, то пити — вона переважно відмовлялася, бо апетиту не мала. Наполягали, але не дуже. Лора трохи їла. Без апетиту, лише заради дитини, бо малій потрібно, щоб вона їла.

Коли двері прочинилися наступного разу, мама Олени не пропонувала нічого.

— Лорочко, тут до тебе прийшли, — розгублено промовила жінка.

Лариса перевела на неї порожній погляд. Двері прочинилися ширше і до кімнати зайшов Роман. Він стурбовано поглянув на Лору і насупився.

— Привіт, Ларисо, — сказав, пильно розглядаючи її заплакане обличчя. Виглядала вона нещасною і зовсім розбитою.

— Привіт… — Лора була здивована. Перша нова емоція за останні дні.

— Ти пропустила візит до лікаря. Я почав хвилюватись і вирішив з’ясувати, у чім річ.

Лора витерла сльози.

— Звідки ти… знаєш?

— Бонд просив наглядати за тобою, коли їхав.

— Наглядати? — Лариса була приголомшена почутим.

— Так. 

— Ти знаєш де він зараз?

Роман кивнув. Він щойно почув від тітки Тамари історію про те, що Лора зустріла якусь свою знайому і та видала їй сходу інформацію про авіакатастрофу, в яку потрапив Степан. Обурювалася безтактністю тієї жінки, котра сказала такі речі вагітній Ларисі. Хіба ж так можна? Він же — батько дитини! Роман тактично промовчав, що про батьківство знає дуже обмежене коло людей. На щастя.

— Степан живий, — Роман озирнувся на тітку Тамару, — зараз він перебуває в гірському таборі одного з загонів FARC. І ті люди дещо хочуть отримати за його порятунок. Перемовини вже розпочалися, то ж не хвилюйся, скоро це перекотиполе повернеться до тебе і вашої донечки.    

Вона замислено поглянула на брюнета. Він поводився не так, як завжди. Був занадто стриманим. Роман знав про її візити до лікаря, знав стать дитини… почув від Степана? Але дивно, що Степан звернувся до нього з таким проханням. Розпитає потім...

— Що вони хочуть? — тремтячим голосом запитала Лариса, відчуваючи, як все тіло сковує від хвилювання і очікування. Що вони можуть хотіти за нього? Не вірила, що все так просто, як каже Роман. Почута колись давно новина про страту трьох американців запульсувала в мозку. Живіт занив, і мала заштовхалася всередині — погладила його рукою. Роман помітив цей рух — потрібно говорити з Лорою обережно, не хвилювати її...

— Я не знаю. Я ж не веду ці перемовини, — він усміхнувся, — але не хвилюйся, Фурія за нього заплатить і віддасть все, що попросять. Вона ж йому як друга мама.

Лора відвернулася. Роман, мабуть, не дуже добре знає Кіру Дмитрівну, якщо каже таке.

— Може приготувати вам чаю? — запитала тітка Тамара.

— Трошки пізніше, дякую. Я б зараз хотів поговорити з Ларисою на самоті, якщо можна… — сказав Роман і жінка, киваючи головою, залишила їх наодинці, а він сів на застелене ліжко Олени. — Лоро, тобі не можна хвилюватися. Не потрібно так бурхливо реагувати, все буде добре. Скоро його заберуть звідти. Правда, одразу до тебе він приїхати не зможе, сама розумієш, Фурія не повинна знати про вас з малою, але з часом він приїде.