Фантомна довіра - Лана Вернік

— Алло, — почув він її голос, — Стефане, це ти?

— Ми впали… — ледь зміг вимовити, бо через поламані ребра ніяк не міг нормально дихати. Здавалось, що говорить чітко, але насправді язик заплітався.

— Що? Повтори, я тебе не розумію!

— Впали…

— Ти про що? Впали? Хто? Куди впали?

— У джунглі…

Степан відчувавав, що розмова забирає занадто багато сил. Фурія його не розуміла, щось говорила, а його увагу привернули голоси, що луною розливались у голові: до них наближались люди і по їхньому одягу і зброї він точно знав хто це — FARC.

Партизани дістали з літака його і Марка, в якого, як виявилося, були поламані обидві гомілки і поглянувши на його закривавлені джинси Степан поморщився — під тканиною точно відкриті переломи. Потрібна негайна медична допомога, от тільки сумнівався, що тут, у джунглях, вона десь є. Добре, що напарник непритомний. Це мав бути просто пекельний біль. Мертвого пілота лишили на місці. Їх всіх обшукали, забрали документи і вже знали, хто вони.

Йти сам Степан не міг, було відчуття, що земля стає дибки під ногами, тому йому виділили помічника, спираючись на плече якого, він міг пересуватись. Сподівався, що Марка партизани понесуть, але після короткої наради один з командирів підійшов і просто вистрілив йому в голову. Від звука пострілу Степан здригнувся, а потім відчув на собі погляд чоловіка з пістолетом. Той підійшов повільно і пильно поглянув в лице.

— Думаєш, я вчинив неправильно? — запитав чоловік, вдивляючись в плаваючий погляд Степана.

— Правильно, — пролепетав Степан.

Марк би помирав у страшних муках, якби не цей рятівний постріл, бо його ногам ніхто б тут не допоміг. Разом з тим розумів, що мусить рухатись і не створювати загону проблем, бо на нього чекатиме наступна куля. А йому помирати ніяк не можна. 

Марго чекала повернення Степана. Ключів від його квартири не мала. Просила багато разів, але він не давав, тому гуляла біля під'їзду вже третю годину. Та замість нього приїхала Кіра Дмитрівна. Вони бачили одна одну не один раз, правда, здаля. Кураторка запросила Маргариту на каву і пояснила ситуацію: літак, на якому летів Степан впав у джунглях. Пілот загинув при падінні, напарник теж помер, "від кровотечі". Говорити, що того пристрелили — не стала. А Степан потрапив до рук FARC. І вони просять за нього великий викуп. (FARC досить часто займався викраденням людей з метою викупу, це було ще одним джерелом їхніх доходів. У випадку із Степаном, в якого знайшли дипломатичний паспорт, вирішили просто скористатися нагодою).

Марго плакала і просила Фурію врятувати його, запитала про суму. Як правило стартові “суми торгів” були фантастичними і сягали мільйонів доларів. За Степана також просили багато — п’ять мільйонів. Стандартний початок. Будуть торгуватися. Партизани вже вислали його фото, на фоні прапора і з ранковою газетою — так у них прийнято. Він живий, ніби то цілий. Домовляться. Але перемовини триватимуть певний час. Маргарита турбувалася, що Віра Хризонівна чекає на приїзд онука.

— Ну так поїдь до неї. Скажи, що з ним все добре, живий. Про FARC не кажи.  Скажи, що літак впав у такому районі, що до нього важко підібратися. Організовуємо рятувальну операцію. Думаю, ти знайдеш слова, як її втішити, — усміхнулася Фурія, — я допоможу тобі. 

30 березня Маргарита приїхала до селища. Хризонівна уважно вислухала її розповідь про аварію Степанового літака в джунглях.

— А хто ти йому, наречена?

— Не зовсім… Ми іноді зустрічаємося, але це не зовсім те, про що ви думаєте…

— Ой, — усміхнулася бабуся, — Степан любить говорити загадками… Ти ж з ним… ну... ви ж разом спите, так?

— Так… — розгублено пролепетала Маргарита.

— Ти мені подобаєшся. Нарешті він знайшов собі хорошу дівчину.