Нам не можна бути разом - Крістіна Жиглата

Увечері, коли я збиралася вже лягати спати, мій мобільний телефон задзвонив. На екрані висвітився незнайомий номер. Зазвичай я не приймаю виклику від незнайомих мені номерів, але цього разу я зробила по-іншому.                               

- Алло ..., - сказала обережно, піднісши телефон до вуха.                             

- Привіт, маленька, - почула знайомий голос, і посміхнулася.                              

- Езра… - прошепотіла на видиху. Вже сумувала. - Звідки в тебе номер мого мобільного? Адже ми не обмінювалися, - зауважила. Якось було не до цього.                          

- Було важко дістати... Але коли треба, все можливо, - сказав він з веселістю в голосі.

- Дуже треба? – повторила я. - Це означає, що сьогодні ти не прийдеш? - Здогадалася. У телефоні лунав не лише голос Езри, а й приглушена музика.                  

– На жаль… Сьогодні, я на роботі. І завтра теж не зможу... Але в неділю, обіцяю, що приїду, - каже засмучено.

- Я все розумію і сумуватиму. Дуже-дуже, - прошепотіла, горілиць падаючи на ліжко.

- Я дзвонитиму...                                                        

- Боюся, це надто ризиковано, - сумно відповідаю. – У мене немає подруг, з якими я могла б спілкуватися телефоном… Якщо ти подзвониш і це почують батьки, виникне багато небажаних питань…

- Я писатиму повідомлення, - не засмучується він. - Кожну хвилину…

Я посміхаюсь.

- Добре... Я теж... - обіцяю. – Потрібно закінчувати інакше нас можуть почути… Батьки ще не сплять.

- Скоро це закінчиться, і ми будемо разом, - обіцяє. - Я постійно думатиму про тебе, - додає і вибиває виклик.

Боже... Як же я його кохаю...

Я раділа з цього і боялася.

Ми не сумісні… Між нами величезна різниця у статусі і нам не можна бути разом, але я не могла без Езри… Не могла його не любити, тож ігнорувала усі заборони…

Як би я хотіла, щоб ми справді були разом…           

Як би я хотіла, щоб це було так просто.                                   

Але знов-таки… Мій батько… Герра… Мама… І інші проблеми. Нам не дозволять реалізувати мрії.

Як же все складно?

***

Два дні пройшли дуже довго. Езра писав… Дуже багато писав мені повідомлень, у яких були ніжні та ласкаві слова, вірші та обіцянки…

З кожним днем... З кожною годиною і хвилиною, я закохувалася в нього все більше і це мучило мене, терзало. Тому що я не бачила виходу, як усе зробити на свою користь: залишитися з Езрою і щоб батько не вбив мене та його.

Я боялася, що колись про наші зустрічі хтось дізнається і тоді буде справжній Апокаліпсис... Мій Апокаліпсис. Бо тоді я або відстою своє кохання, або помру…

У неділю, ближче до десятої вечора, Езра легенько постукав у двері балкона. Я вже чекала на нього, одяглася в джинсовий костюм, зробила зачіску, макіяж... Думала сьогодні ми теж кудись поїдемо, і весело проведемо час.

Але коли я відчинила балконні двері і поклала чоловіка в нетерплячі обійми, він напружився всім тілом і зашипів від болю.

- Привіт, маленька, - шепнув він, намагаючись приховати той факт, що мої обійми завдали йому болю.

Я відсторонилася, і глянула на обличчя хлопця. Під його лівим  оком був невеликий синець, на переніссі рвана рана, губа розбита, а вилиця зчесана... Судячи з реакції на мої дотики, у нього були рани і на тілі.

Я окинула Езру схвильованим поглядом від лиця до ніг і затримала свою увагу на його руках. Костяшки пальців чоловіка були страшенно розбиті.

- Що?.. - я запнулася. - Що сталося?

- Впав, - відповів він байдуже, обережно обіймаючи мене.

- Упав? – повторила приголомшено. – А схоже на те, що тебе поїзд переїхав…

- Поїзд був величезним і масивним, - пожартував він, поцілувавши мене. - Я нудьгував…

- Езро... Скажи мені що сталося, - благала.

- Нічого не трапилося. Все нормально. Впав з мотоцикла.

Я не повірила йому, але докопуватися до істини не стала, бо знала, що він мені нічого не скаже. Для допиту я маю Уго, і я обов'язково розпитаю у нього, що сталося з Езрою.

- Тобі боляче… Ти був у лікарні? Навіщо ти взагалі їхав до мене в такому стані? – заголосила я.

- Нудьгував…, – відповідає коротко, ігноруючи всі інші мої запитання. - Поїдемо на наше місце? - Запитує.

- Нікуди ми не поїдемо! - кинула сердито, штовхнувши його на ліжко. - Сиди тут і не рухайся, - командую, а сама швидко покидаю спальню і йду за аптечкою.

Ризикую, знаю... Але я не могла залишити його в такому стані. Було очевидно, що про рани Езра зовсім не дбав. Вони досі кровоточили і виглядали жахливо.

Благо, мені вдалося сходити за аптечкою і залишитися ніким не поміченою, інакше мій зовнішній вигляд викликав би багато запитань. Я мусила вже спати, а виглядала так, ніби зібралася на дискотеку.