Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

— Сьогодні можна все, — киваю я і п'ю їдкий напій. Кашляю надривно, бо цей шот навіть сильніший за попередні. — Боже, він призначений для мазохістів?

— Ні, — сміється Олена. — Це для людей, які розуміються на міцному спиртному.

Макар бере мене за руку і веде на танцпол. Мені офігенно, весь світ хочеться обійняти, зацілувати кожного, хто в клубі відпочиває. І особливо Макара. Він такий милий. І танцює непогано. У нього чарівна усмішка, зуби білі-білі, мабуть, часто до стоматолога ходить. І руки в нього гарні. Не такі гарні, як у Алекса, але все ж таки…

Пропущені дзвінки від мами обривають веселощі. Я на екран дивлюсь і здивовано ахаю. Друга ночі!

— Ти куди? — кричить мені в спину Оленка.

— На вулицю. Поговорити з мамою, — розмахую телефоном і намагаюся встати. Мене веде: ноги хитаються, перед очима кола з'являються.

— Я допоможу, — відповідає Макар. Він обіймає мене за талію, притискає до себе якимось власницьким рухом і виводить на вулицю.

— Ти приємно пахнеш, — зауважую я. У Макара цитрусовий парфум, такий невагомий, повітряний.

— Дякую, — хмикає він.

Відходить подалі, щоб не бентежити мене під час телефонної розмови. У мами схвильований голос.

— Ти обіцяла, що повернешся опівночі, — лагідно нагадує вона.

— Загулялася трохи. Але все чудово: зі мною Оленка та Макар. Ми скоро розходимося. Я на таксі приїду, ти не хвилюйся. Краще спати лягай.

— Я тебе дочекаюсь.

— Не треба, мамо. Мені вже двадцять один рік. Таксі викликати я вмію.

Зрештою, мама погоджується, але просить, щоб я обов'язково написала їй, коли сяду в таксі.

— Батьки? — з розумінням усміхається Макар.

— Ага. Хвилюються, — важко зітхаю. Слова підбирати важко, голова не варить. — Але вже пізно. Я додому, мабуть, поїду.

— А ще один шот?

Макар підходить до мене впритул, за руку бере і в очі заглядає.

— А ось ви де! — верещить п'яна Оленка.

Я одразу роблю крок назад. Подруга налітає на мене, обіймає так, ніби хоче задушити, і кричить:

— Мікуле, я тебе дуже люблю! Ти найкраща у світі подруга.

— Нам точно час додому, — сміюся я. Обертаюсь до Макара: — Прослідкуй за нею, добре? Я піду рахунок оплачу.

Сума виходить досить пристойна, але що вдієш. Один раз на рік можна витратити купу грошей. Фотографую рахунок, щоб уранці подивитися, що за чарівні шоти ми пили. Голова від них досі крутиться.

Макар замовляє нам усім таксі. Олена всю дорогу освідчується мені в коханні, хвалить клуб та напої, жартує на непристойні теми. Я навіть соромлюся, подруга явно перегинає. Але слава богам, вона близько живе.

— Ще раз зі святом, люба! Хапай бика за роги, якщо ти розумієш, про що я, — каже на прощання Оленка.

— А де ти живеш? — повертаюся до Макара.

— На Лівому березі.

— Ого! Не пощастило тобі.

— Та гаразд, нормальне там місто, — усміхається Макар. І знову мене обіймає.

Що ж, ми втретє зустрічаємося, можна і помацати один одного. Але я все одно напружуюсь. І тільки скажена концентрація алкоголю в крові стримує мене від необдуманих дій.

— Приїхали, — радісно сповіщаю я, побачивши будинок вітчима.

— Я проведу тебе.

Пальці зовсім мене не слухаються, тому Макар встигає вийти з машини, відчинити мені дверцята та подати руку. Ще один джентльмен, як Василь Андрійович!

— Спасибі, але ти не повинен мене проводжати.

— Я мушу переконатися, що з тобою все гаразд.

Дістаю ключі із сумочки, дивлюся, як роз'їжджаються ворота. Гальмую просто неймовірно! Судячи з темних вікон, мама спить. Це добре, не хочу, щоб вона бачила мене настільки п'яною.

— Ось тут я живу, — зніяковіло посміхаюся.

— Я запам'ятаю, — киває Макар. — Дякую за чудовий вечір. Мені все сподобалося.

— Мені теж.

— А це тобі, — Макар дістає з кишені коробочку і простягає мені.

Усередині – симпатичні сережки. Я не чекала подарунка. Ми всього тиждень знайомі.

— Спасибі. Вони дуже гарні, — тихо говорю я.

— Ні. Це ти дуже гарна, — знижує голос Макар.

Він нахиляється. Повільно, даючи мені можливість вислизнути. Чим я користуюся. Незручно похитнувшись на туфлях, цілую Макара в щіку і ляскаю по плечу, наче друга.

— Ще раз дякую! Я піду... Спишемося, так?

— Звичайно. На добраніч, Міко.

Його голос стриманий, і я не можу зрозуміти, засмучений він чи ні. Начебто все нормально.

Заходжу до будинку, клацаю вимикачем. Скидаю ненависні туфлі на підборах і, видихнувши з полегшенням, іду на кухню. Включаю кавоварку. Чомусь здається, що еспресо допоможе мені трохи протверезіти.