Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Всі чоловіки такі дурні чи тільки мій зведений брат?

— Ні, ти нічого не зрозумів, — з сумом вимовляю я. — Але це більше не має значення. Та ніч була помилкою… А тепер я хочу на своє свято повернутися. Дозволиш?

Олександр повільно киває та відступає. Він погляду з мене не зводить, ніби намагається в душу проникнути, тільки я не дозволю.

Досить сохнути за тим, хто ніколи не відповість на мої почуття!

Я розвертаюсь і замість сходів прямую до своєї кімнати. Олександр мене впізнав, так що можна більше не вдавати з себе версію п'ятирічної давності. Я давно переросла футболки, окуляри та недбалі зачіски.

Одягаю сукню, яку я купила спеціально до дня народження, наношу на обличчя легкий макіяж, вставляю прозорі лінзи в очі та розчісую сплутане волосся.

Ось так набагато краще!

Спускаюсь на літню терасу. Мама першою мене помічає, радісно посміхається і підморгує, схваливши зміну іміджу. Вітчим піднімається і відсуває мені стілець. Він джентльмен до мозку кісток і завжди так поводиться: встає, коли дівчина з-за столу виходить, дверцята машини відкриває і руку подає. Мені спочатку не подобались такі старомодні заморочки, але потім я навіть перейнялася його джентльменством.

— Чудово виглядаєш, — усміхається Василь Андрійович.

— Спасибі.

У горлі сухо, обличчя та шия горіти починають. Олександр дивиться. Я всією шкірою його погляд відчуваю, всім своїм єством на нього реагую.

Піднімаю голову. До болю закушую нижню губу. В очах мого зведеного брата вогонь палахкотить, темний, злий, поганий вогонь. І я не розумію, що знову зробила не так.