Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Цікаво виходить, — похмуро завершив мою думку сотник.
— Хто він такий, цей Болгар?
Сотник не спішив відповідати. Його очі бігали, а потім він пильно поглянув на мене.
— Томаш Болгар — це чоловік, який розшукав для мене Хому Брута.
— Розшукав? — здивувався я. — Чи розшукував?
Та сотник пропустив повз вуха моє зауваження.
— Одного прекрасного дня я одержав лист, підписаний таким собі Томашем Болгаром… Ось, послухайте, я прочитаю, — сотник нахилився ближче до свічок і почав читати через збільшувальне скло. — «Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут». І далі — докладно пояснює, де перебуває Хома… Я мерщій кинувся туди, наче хорт. Але запізнився. А може, хтось Хому попередив: він виїхав звідти на три дні раніше. Й ніхто не знав, куди. Я шукав його, де тільки міг, та марно. Але згодом отримав іще один лист від Болгара.
— З новою підказкою?
— Саме так! Кожного разу він точно вказував, де переховується Хома. Щоразу я мчав туди і довідувався, що трохи спізнився…
— Тобто був і третій лист?
— Так. А потім іще чимало листів.
— Добряче ви набігались за ці сорок днів…
Він похмуро зітхнув.
— Самого ж Томаша Болгара я ніколи не бачив, — вів далі сотник. — І, правду кажучи, останнім часом навіть не згадував про нього. А те, що тепер він сам заявився сюди…
— Ви мали б його бачити: ми разом балакали з покійним священиком… І… Це ж він сказав отцеві Варфоломію поцілувати вашого коня.
— Що зробити?!
— Це було його бажання, яке він виграв у карти.
— А до цього він відкрив стійло? Так?
Я на мить задумався, чи варто розповідати йому все, як було.
— Це тільки здогад: я бачив його в конюшні за півгодини до біди.
— Он воно як, — кивнув сотник. — Не знаю, навіщо він допомагав мені досі, але тепер… Стережіться його, Тарасе. А побачите знову — негайно дайте мені знати.
— Авжеж, — погодився я.
— І ще одне, — додав сотник. — Навіть не намагайтеся з ним заговорити. Краще, як трапиться нагода, відразу пристрельте. Ніхто вас не осудить.
Не знаю, жартував він чи говорив серйозно. Про всяк випадок я кивнув. Сотник сховав листи в шухляду.
— Ще одне запитання, пане сотнику.
— Кажіть.
— Вам усе ж таки вдалося впіймати Хому Брута. Адже так?
Він знехотя кивнув.
— Отже, — вів я далі, — в такому разі мені треба якомога швидше перебалакати з ним.
Сотник довго й уважно дивився на мене.
— Це неможливо. Принаймні доки ви не довели діло до кінця. Інакше все ваше розслідування не вартуватиме й торби січки.
— Тобто? — обурився я. — Якого ж розслідування ви від мене ждете, якщо не дозволяєте розпитати підозрюваного?!
— Ні! І край. Якщо ви бодай словом перекинетеся, ніхто тут не повірить у вашу об’єктивність.
Він засунув шухляду і пішов до дверей, ввічливо пропустивши мене вперед.
— А він що — гіпнотизер? — насмішкувато поцікавився я.
— Гірше, — відповів сотник і нетерпляче вказав мені поглядом на вихід.
Я переступив поріг, намірившись продовжити розмову в коридорі. Та сотник зачинив за мною двері, а сам лишився в кабінеті. Я мусив піти.
Після всього, що сталося, спати мені аж ніяк не хотілося. Почувався так, наче випив три чашки кави підряд. Тому знову спустився в сад.
Гості вже розійшлись. Тіло нещасного Варфоломія забрали. Під грушею стояв Тимко і флегматично поливав доріжку водою з відра — змивав кров. Котелок і Кисла Пика, а ще цей мордатий камердинер (Тесля, здається) підкладали дошки під вбитого жеребця, щоб відволокти його. На терасі лишалася тільки Настя — вона прибирала залишки перекинутих страв.
Пролунала гучна команда: «Потягли!» — й мертвого Вія нарешті потарганили з саду.
Я піднявся на терасу й сів на софу неподалік од Насті. Вона поралася і не зважала на мене.
— Настю, — гукнув я.
— Так? — вона ввічливо повернулася й чекала, що я скажу.
— Просто хотів подякувати.
— За що?
— Ну… Що ти не розповіла, де мене побачила. Було б важкувато виправдовуватися…
Вона стенула плечима.
— Нема за що… Це ваше діло.
— Якщо тобі цікаво… Стійло відкрив не я.
Вона знову знизала плечима, показуючи, що їй байдуже, і я вирішив змінити тему.
— А ти тут живеш? У маєтку? — запитав я.
— Так, майже весь час. На вихідні пан сотник зазвичай відпускає мене до батьків.
— Кріпачка, значить.
— А ось і не вгадали, — вона всміхнулась. — Я у пана сотника в наймах.
— Як так? Невже серед кріпачок бракує служниць? — здивувався я.
— А в Білому Попелі немає кріпаків. Увесь хутір звільнили у вісімсот п’ятому.
— Ого… Тобто всі — вільні селяни? А сотник тоді вам хто? Батько рідний?
Вона насупилася.
— Дарма ви так. Платять справно. І ставляться добре.
— Угу, особливо пані Анна.
— Я звикла, — сказала Настя. — А пан сотник — добрий… Ви дозволите? Я піду сміття викину.
— Давай-но допоможу.
Я взяв відро з недоїдками та розбитим посудом.
— Якось незручно, — Настя вчепилася в дужку й не хотіла відпускати.
— Чому — незручно? Адже ми обоє — наймити в цьому домі. То що ж тут такого?
— Тільки я навряд чи зможу якось віддячити вам, — відповіла Настя, але ручку таки відпустила й пішла у сад попереду, а я — за нею.
Проминувши сад, ми підійшли до великої вигрібної ями. Вогні маєтку сюди вже не досягали, але в сяйві яскравого місяця все було видно, як на долоні. Я розмахнувся, щоб пошпурити сміття якнайдалі, та в останню мить незграбно послизнувся на глині й мало не впав. Та найприкріше, що разом зі сміттям, я впустив у яму й відро.
— Дідько…
Настя засміялася. Я теж зніяковіло всміхнувся й хотів було вже полізти в яму, але Настя зупинила мене.
— Там дуже слизько і брудно, пане Білий. Зараз впадете туди, а мені потім пан сотник накаже ваш одяг прати.
— Давай домовимося, — сказав я. — Ти називаєш мене Тарасом, а я — дістаю відро, не забруднившись. Добро?
— Добро, — всміхнулась Настя. — Називатиму вас паном Білим тільки у присутності сотника, — бо він не любить панібратства з його гостями.
— Гаразд…
Я озирнувся. Поруч росла густа ліщина. Я вибрав найдовшу гілку й взявся її ламати. Як на зло, гілка була молода й гнучка, тож довелося попотіти. Я вже було вирішив, що нічого не вийде і спересердя востаннє щосили смикнув гілляку. І, як на гріх, гілка таки відламалася, та ще й навдивовижу легко. За інерцією я відступив назад і, змахнувши руками, шубовснув у яму, просто в помиї, що збиралися тут з усього маєтку протягом більш як двох місяців. Сморід підказував, що, крім недоїдків, сюди зливали ще й уміст нічних горщиків.
Настя дзвінко розсміялася.
Я спершу люто вилаявся, та врешті не витримав — і теж розреготався, уявивши, який маю зараз вигляд у місячному світлі, з розкаряченими руками й ногами, наче жук-гнойовик, що впав на спину.
— Вилазьте, — Настя простягнула мені кляту гілку. — Тільки відро прихопіть, якщо ви вже там.
Вона знову не змогла стримати сміху.
Коли я нарешті вибрався й критично себе оглянув, сміятися мені перехотілося: зашмарувався добряче. Мало того, що від мого одягу тепер тхнуло гноєм, — я весь скупався в тому лайні й був мокрий мов хлющ.
— Послухай, Настю… — сказав
