Білий попіл - Ілларіон Павлюк

Він вказав рукою на великий дерев’яний чан, встановлений на тринозі між столами, в центрі утвореної ними літери «П». Звідкись спритно вигулькнула Настя з чистим рушником, перекинутим через плече.

Я підійшов до чану. В темній воді брижилося віддзеркалення мого обличчя на тлі пригаслого неба. Вінця чану були білі, й здавалося, моє відображення, наче портрет — рамою, облямоване білим колом. Я занурив руки у воду.

— Намагайтеся намочити і лікті, — тихо підказала Настя.

Помітивши, що загальна увага прикута до моєї персони, я мовчки дослухався її поради й високо закатав рукави. Витерши руки, пройшов до вільного місця біля краю столу. Праворуч од мене сидів огрядний священик у рясі.

— Тарас Білий — знаний київський сищик. Він буде розслідувати вбивство моєї дочки, — оголосив сотник. — І я прошу всіляко йому сприяти в цьому. А зараз — пом’янемо мою Соломійку…

Гості мовчки підняли чарки та келихи. Хтось одразу ж діловито взявся накладати собі їжу. Я здивувався, що ніхто навіть не торкнувся колива в мисці посеред столу. Панотець, який сидів поруч зі мною, теж чомусь відступився від традиції й з хрускотом відламав собі гусячу ногу. Я зауважив його руки, а точніше — здоровенні, сильні ручиська.

— Хіба не належить починати з колива, отче? — не стримавшись, запитав я.

— О! — він знічено поглянув на мене. — Безперечно! Просто я вже його скуштував.

І він передав миску з коливом мені.

— Я — отець Варфоломій, — відрекомендувався він. — А ви, значить, сищик?

Я кивнув. Піп дивився на мене з неприхованою цікавістю. Може, навіть іронічно.

— Гадаєте, зможете знайти цього Брута?

— Та чого ж конче Брута… Я знайду вбивцю. А чи буде це Хома Брут — питання друге. І чи зможете ви потім знайти і покарати його — то вже третє.

— Так… — він погладив свій живіт. — Таки-так…

Я поглянув на отця Варфоломія й раптом мене осяяло.

— Його вже зловили, так?

— Кого?

Хоча піп щосили намагався показати здивування, я вже не сумнівався, що мій здогад влучив у ціль.

— Хому Брута. Його давно зловили й тримають десь на хуторі. Та не всі, вочевидь, вважають його винуватим. Тому і знадобився я. Так? Щоб за всіма правила провести дізнання. Я не помиляюся?

Він примружився.

— Я не зовсім розумію…

— Та все ви розумієте! За сорок днів Хома Брут міг накивати п’ятами і пристати вже до берегів Америки. А тут тільки й розмов: вішати його без суду та слідства чи дозволити мені трохи попрацювати. Отже, про розшук взагалі не йдеться. Лише про докази вини.

Піп знову прищурився й зиркнув на мене, потім відшукав на столі карафку з наливкою, відміряв собі добрі півсклянки й вихилив одним ковтком.

Я чекав на його відповідь, і мені навіть здалося, що він набрав повні груди повітря. Та отець Варфоломій лише гикнув.

— Хотілося б почути вашу думку: що саме сталося в церкві? — запитав я.

— Коли? — здивувався піп.

— Що значить — коли? Я гадав, тут увесь хутір про це гуде! Мене запевнили, що мертва панночка особисто не полінувалася підповзти кілька метрів, щоб тикнути пальцем у Хому. А ви, певно, не вірите?

— А… Як тут не вірити… Краще й не згадувати проти ночі, — він перехрестився. — На свої очі бачив.

— Як вона повзла?

— Ні, — піп знову схопив карафку з наливкою. — Зранку все побачив.

Він знову перехрестився.

— Після першої ночі все ніби було добре… — почав він, чомусь стишивши голос і вирячивши очі. — А по другій ночі, вранці… Дивлюсь — а в неї ноги запилюжені! У нас тут, знаєте, пилюка така… Біла…

Піп знову хлюпнув собі наливки в склянку й вів далі.

— І за ніч ця пилюка — на всьому, хоч вікна закривай, хоч як… Так ось, вранці ми заходимо, а на підлозі — босі сліди! Хома без пам’яті лежить, але він у чоботях. Я підійшов до труни, дивлюсь на ноги панночки… І не вірю власним очам! Вони всі в пилові!

— Ходила, значить? — спитав я, всміхнувшись.

Піп перехрестився і знову налив собі.

— А Хома крейдою навколо себе накреслив. Так ось, тільки в тому колі її слідів і не було… А після третьої ночі — то й взагалі… Відчинили двері, а панночка на підлозі лежить, і отако-го руку до кола простягає…

— Отже, хлопець не витримав цих жахіть і втік… Що ж, його можна зрозуміти!

Піп і не помітив сарказму — він захопився наїдками. Потім раптом відкинувся на спинку стільця й тяжко зітхнув.

— А хочете знати, що насправді сталося в церкві тієї ночі? — запитав він, пережувавши.

Я обережно кивнув.

— Атож.

— Він був там! — піп наголосив слово «він». — Власною персоною!

— Брут? — не зрозумів я.

Отець Варфоломій перехилив чергову склянку наливки й поглянув на мене печальними очима.

— Вій.

Спершу мені здалося, що піп знущається з мене.

— Сотників кінь?

Тепер, схоже, не зрозумів отець Варфоломій: погляд його спорожнів. А потім він раптово розреготався. Я знічено роззирнувся — це все ж таки були поминки. Та, хоч як це дивно, нікому до нашої бесіди не було діла.

— Не кінь, — нарешті сказав піп, перевівши дух. — Вій! Древній демон.

Я теж налив собі й одразу вихилив, уважно поглянувши на отця Варфоломія.

— Який такий Вій?

— Ну… — він гикнув. — У давнину його по-іншому називали. Проти ночі я це ймення згадувати не хочу, і не просіть. А Вієм його люди нарекли.

Піп притулив долоні зовнішнім боком до очей, розчепіривши пальці, й зловісно прошепотів:

— Через вії…

Я не міг допетрати, хто зі мною говорить: яблучна наливка чи рештки попової свідомості. Хоча отець Варфоломій, правду кажучи, наче й не дуже сп’янів. Певно, на моєму лиці аж світився подив, бо священик реготнув і плеснув мене своїм лаписьком по спині.

Велика холодна крапля впала мені на обличчя. Я здивовано задер голову, і тут-таки на чоло впало ще кілька крапель.

— В альтанку! — діловито скомандував піп, підхопивши тацю з гускою. — Наливку візьмете?

Грім ударив раніше, ніж я відповів. Дівчати скрикнули. Раптово вперіщила злива. Гості кинулися ховатись — хто на терасу, хто в альтанку. Слуги заходилися переносити страви. Вода швидко наповнювала чарки й келихи, змішувалася з залишками вина, базграючи на скатертині рожеві патьоки. Свічки шипіли й згасали, подвір’я оповили сірі сутінки, в яких ледь жевріло тремтливе світло з вікон садиби.

Я вхопив карафку з наливкою й побіг у щільних потоках дощу.

В альтанці, крім нас зі священиком, опинилися Соломіїні подружки. Розбурхані дощем, мокрі на хлющ, вони весело крутилися й щебетали. Я завважив, як отець Варфоломій прикипів поглядом до окреслених під мокрим одягом вигинів та округлостей, і, присягаюся, в його очах світилася аж ніяк не батьківська турбота. Трохи оговтавшись, я розглядав гостей, які скупчилися на терасі. Там уже запалили свічки, і я все чудово бачив: як присутні безтурботно обговорюють зливу, як обтирають воду з усміхнених облич… Усе це не лізло ні в які ворота. Звісно, сорок днів — термін чималий… Та все ж таки: невже ніхто з них аніскілечки не сумував за панночкою?

Упівока помітив знайому фігуру. Не може бути! У цій сірій мряці я міг і обізнатися… Але здалося, що через двір прошмигнув чоловік у старому пальті з заячим коміром — він прямував у бік господарських споруд.

— Я скоро повернусь, — сказав священикові. — Дві хвилини!

Вибігши на подвір’я, встиг помітити, як хтось увійшов до конюшні.

Коли я причинив за собою двері, він саме запалював гасову лампу. Я не помилився.

Розділ 7