Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Оце так… — тихо сказав піп.

— Що ж, отче, ось вам моє бажання!

Отець Варфоломій очікувально поглянув на нього. Томаш проказав повільно й чітко, щоб піп допетрав кожне слово:

— Я хочу, щоб ви поцілували Вія.

— Кого?! — очі отця Варфоломія полізли на лоба й у них промайнув марновірний жах.

— Сотникового коня! — зареготав Томаш. — А ви про кого подумали?

І він кивнув у бік саду.

За декілька метрів од тераси, під грушею в цвіту, стояв, наче самотня тінь, вороний улюбленець сотника — власною конячою персоною, що взялася тут невідь-звідки.

— Ти не закрив стійло! — прошепотів я Томашеві, та він тільки відмахнувся.

— Ну ж бо! — бадьоро сказав він попові. — Просто в його волохату морду!

Священик підвівся з дивана, незграбно взувся. Я хотів стримати його і навіть набрав повні груди повітря, та Томашева долоня лягла мені на плече.

— Це не твоє діло, — мовив він.

Отець Варфоломій, сторопілий і розгублений, з розв’язаною шнурівкою на одному черевикові, повільно проштовхався між гостей і почав сходити з тераси. Вій смиренно ворушив вухами, наче вичікував.

З якоюсь дивною приреченістю отець Варфоломій подолав декілька метрів між терасою й грушею і став за крок від жеребця.

— Що він робить! — раптом скрикнув хтось, і вся тераса враз замовкла, повернувшись у їхній бік.

Я бачив, як відвисла щелепа в сотника.

Піп повільно простягнув руки і взяв височезного коня за морду. Мені здалося, сотник хотів щось викрикнути, та слова застрягли у нього в горлі. Кінь не опирався й спокійнісінько дивився на попа. А той, витягнувши губи, наближався до м’якої конячої морди.

Запала цвинтарна тиша.

І раптом кінь стрімко, наче змія, вкусив попа своїми рівними зубами просто за обличчя. Клацнули щелепи. Священик нестямно заверещав. Кінь заіржав і став дибки. Піп, розвівши руки, повернувся до нас. Його лице справляло моторошне враження: величезний шмат шкіри метлявся під підборіддям, крізь розірвану щоку біліли зуби.

— Вій! — загорлав, схаменувшись, сотник.

І цієї ж миті жеребець опустив обидва передні копита точно на голову отцеві Варфоломію. Жахливий хрускіт змішався з шумним зойком натовпу. Якась молодиця щосили залементувала.

І тут кінь зірвався в бік тераси, наступивши на отця Варфоломія задніми копитами. Натовп подався назад. Кінь одним стрибком вискочив на терасу й зупинився. Від несамовитого збудження він знову став дибки. Відсахнувшись, я випустив Томашів келих і вино розтеклося по дошках тераси червоною, як кров, калюжею.

— Назад! — наказав сотник, витягнувши пістоль.

Можливо, він кричав до коня, але натовп миттєво відреагував і відступив від краю тераси.

Хтось налетів на сотника спиною. Я встиг побачити, як він, утративши рівновагу, випустив зброю. Дзеленькнув розбитий посуд.

Кінь, вибалушивши оскаженілі очі, по-собачому клацнув зубами, цапнувши найближчого гостя за рукав, — це був Іван. Той зойкнув і спробував вивільнити руку, але послизнувся на розлитому вині й лантухом гепнувся на дощану долівку. Кінь заіржав, брикнув ногами і знову став дибки. Іван незграбно затулив обличчя руками…

Гримнув постріл.

Кінь звалився, наче скошений. Його голова з виряченими в агонії очима опустилася просто Іванові на живіт, і той заскавчав, звиваючись під мертвою тушею.

Сотник стояв за кілька кроків, у його руці димів пістоль.

В оглушливій тиші раптом гучно затріщало полум’я, що швидко пожирало скатертину з перекинутого стола, довкруг якого валялися запалені свічки.

— Хто випустив Вія? — хрипко запитав сотник. — І якого чорта старий дурень поліз до нього обніматися?!

Розділ 8

Я кинувся до отця Варфоломія один з найперших, сподіваючись, що він ще живий. Та за кілька кроків зупинився: від голови бідаки лишилося жахне криваве місиво. Якби навіть життя ще жевріло в тілі священика, то варто було б його пристрелити.

Але він був мертвий.

Настя скинула палаючу скатертину й перекинула на неї столик, збивши вогонь.

Ошелешені гості насторожено обходили мертвого коня й збиралися біля заквітчаної груші.

— Що ти сказав йому? — це був голос Анни.

Спершу навіть не збагнув, що вона звертається до мене, та, звівши очі, наразився на її погляд, що достоту спопеляв, і перепитав:

— Що?

— Що ти сказав отцю Варфоломію? — процідила вона. — Після твоїх слів він пішов і встромив голову просто в пащеку цьому диявольському коню!

— Це не я…

Томаш кудись зник, і я марно крутив головою, намагаючись його знайти.

— Ви сиділи на софі! Грали там у карти чи фокуси показували, — прошипіла Анна. — А потім ти щось сказав йому. Він підвівся й пішов!

— По-перше, не тільки я сидів з ним на софі… — почав я.

— Анно! — гаркнув сотник, перебивши мене. — Охолонь! До чого тут він? Навіть якби він дав Варфоломію червінець за цю витівку — то була особиста забаганка того йолопа! Упокой, Господи… Мене більше цікавить, як так сталося, що Вій вийшов зі стійла! Тягніть сюди конюха!

Я відчув, що хтось дивиться на мене. Це була Настя. Якщо вона зараз скаже, що застала мене в конюшні, — доведеться розповісти про Томаша та його жарти з гашишем. Не хотілося, правду кажучи. Хоча… Хай йому грець! Він мені не родич. Хай виплутується, як хоче!

Та Настя нічого не сказала. Вона опустила очі й заходилася піднімати з підлоги розбиті тарілки.

Гості позбиралися невеличкими гуртами й стиха гомоніли про цю жахливу пригоду. З’явилися Котелок і Кисла Пика: вони привели конюха, якого я бачив удень. Точніше, вони його таки притягли — конюх був п’яний як чіп. Сотник підійшов і схопив його за підборіддя.

— Що ж ти, мерзото, Вія не закрив? Через тебе людина Богу душу віддала!

Конюх упізнав сотника і намагався виструнчитися перед ним, але так, вочевидь, і не збагнув, про що йшлося. Стояти рівно теж не виходило.

— Відміряйте йому, — тихо мовив сотник. — Поки шкіра зі спини не злізе.

— Скільки батогів? — поцікавився Котелок.

— Ти чув, — похмуро відповів сотник. — Поки шкура не репне!

Котелок і Кисла Пика потягнули конюха на господарське подвір’я.

— Заждіть, — сказав я сотнику. — Він не винен! Я знаю, хто випустив коня! Це той чоловік, про якого я питав вас по дорозі сюди.

— Який чоловік?

— Його прізвище Болгар. Це він відкрив стійло.

— Як ви сказали?!

— Болгар, — повторив я. — Так він відрекомендувався.

— Томаш Болгар? — сотник був вражений.

— Атож.

— Томаш Болгар був тут?!

— Ви його знаєте?

— Якщо ми обидва нічого не плутаємо…

І він рушив у дім.

— Чекайте, — озвався я. — З конюха там зараз шкуру здеруть.

Сотник кивнув і голосно гукнув:

— Настю!

Вона мерщій підбігла до нього.

— Дожени моїх бійців, скажи, хай випишуть йому зо два батоги за пиятику, — і годі з нього… А ви, — звернувся він до мене, — ходіть-но зі мною. Якщо ви не помилилися, то… Ходімо!

Ми ввійшли до сотникового кабінету. Старий тримав у руці великий свічник. Одразу попрямував до масивного письмового столу, висунув одну з шухляд і видобув звідти пачку листів. Потім витягнув складений аркуш паперу з першого-ліпшого конверта. Я зауважив, що папір був хорошої якості. Сотник розправив лист і відшукав підпис внизу сторінки.

— Бісова ковінька… Ви певні, що це був він?

— Томаш Болгар. Так, певен.

Сотник розлючено ляснув рукою об стіл. Потім, замислившись, підпер голову рукою.

— І що ви там про нього розказували?

— Я гадав, він працює на вас.