Моя неймовірна спокуса - Аріана Мел

Трішки підводжу очі, додаю краплю рум’ян та наношу блиск на губи. Туфлі на шпильках довершують картину.

Я спускаюся вниз, заходжу в ресторан. Для нас заброньовано столик. Там вже сидять Аліна, Віктор Миколайович та Валерій Остапович. Погляди, якими мене окидують чоловіки, підтверджують що мої старання не були марними. Підходжу до них, вітаюся і всідаюся на стілець поруч з Аліною. На столику вже стоять напої.

Коли усі сходяться, офіціанти починають подавати страви. Лиється невимушена розмова. Макар сидить навпроти Аліни і сверлить її жагучим поглядом. Цікаво, чи помітив ще хтось, як між цими двома проскакують іскри? Аліна краще володіє собою ніж Макар. По ній нереально нічого сказати.

Незабаром я помічаю, як у ресторан заходить Бриль. Ха, помічаю! Та я раз за разом зиркаю на двері, терзаючись від хвилювання. Він у компанії Мілани, та ще двох чоловіків. Ну звісно! Куди ж без неї. Ця хижа сучка, як завжди розкішна!

Мої пальці мимоволі стискаються на чарці. Вона сьогодні вдягнена у червону сукню довжиною до середини стегон з доволі відкритим декольте. Світле довге волосся ідеальними рівними пасмами спадає на спину.

Їхня компанія розміщується за столиком неподалік. Підходить офіціант і вони роблять замовлення.

Намагаюся ігнорувати серце, що по-зрадницьки починає вистукувати шалений ритм при його появі. Утримувати на обличчі байдужий вираз значно важче.

З цього моменту час для мене тягнеться неймовірно довго. Я мрію, щоб цей вечір пошвидше закінчився, бо не сила вже дивитися, як Мілана постійно, наче ненавмисно, то покладе руку поверх його рукава, то торкнеться долоні, то нахилиться так, що всі принади декольте видно не те що якнайкраще, а вже нижче — то немає куди. То ж і повипадати все може. Стерво ж при цій виставі ще й звабливо усміхається, хоча в моїх очах — це голодний і хижий вишкір, і спокусливо кліпає довгими віями. От сучка сучкою!

— Тримай себе в руках! — тихо шепоче Аліна. Наче ляпаса дає, — На, ось, випий краще!

Вона подає мені чарку з бурштиновим напоєм. Я відсьорбую, кривлюсь. Горло обпалює гострою рідиною.

— Це віскі, — пояснює вона, — Пий! Це зараз саме те що треба, щоб розслабитись і викинути зайве з голови.

Думаю, що це не така вже і погана ідея і відпиваю ще. За деякий час усі за нашим столиком вже розслаблено сидять у м’яких кріслах і розмовляють. Чоловіки не спішно потягують віскі, і я в тому числі. Аліна знаходить спільні теми для розмови з Вікторією, обидві тримають в руках келихи з вином.

Віскі справді допомагає. Я вже не звертаю увагу ні на Бриля, ні на ту курку. Приємне тепло від напою помалу котиться венами. Мене починає пробирати на сон і я вирішую, що саме час повертатися в номер. Роззираюсь. За столиком залишились тільки Аліна з Вікторією і я. Столик, за яким вечеряв Веремій, також пустує.

— Гаразд, дівчата. Я вже теж буду йти, — піднімаюсь, — Гарного вечора!

Вони кивають, не перериваючи розмови. У голові мені паморочиться. Я шкандибаю до ліфта. От на біса було стільки пити?! Злюсь сама на себе.

З другої спроби влучаю по кнопці виклику. Під’їжджає ліфт, відчиняються двері. Я заходжу, навмання клацаю кнопкою, закриваю очі і притискаюсь до стінки, спершись на лікті. Ліфт рушає і практично відразу зупиняється. Відчиняються двері. Хм. Щось швидко. Хтось заходить в ліфт. Я трішки розплющую очі.

— Це стає звичкою, зустрічатись у ліфті, — хрипло протягує знайомий голос.