Адвокат негідників - Джон Гришем

Нарешті ми повертаємося до судової зали, доводиться чекати, поки всі повсідаються. Коли заводять присяжних, я уникаю зустрічі з ними поглядом. Тепер усі вони знають, що ніч я провів у в’язниці, і, впевнений, усім їм цікаво, як я це пережив. Нічого вони не видивляться.

Суддя Кауфман перепрошує за затримки і каже, що час братися до роботи. Він дивиться на Гувера, той встає і заявляє:

— Ваша честь, з боку штату — все.

Оцей дилетантський виверт зроблено спеціально для того, щоб моє життя стало ще нікчемнішим. Піднімаюся і сердито зауважую:

— Ваша честь, він міг сказати мені це вчора ввечері чи хоча б сьогодні вранці.

— Викликайте свого першого свідка, — гримає Кауфман.

— Я не готовий. Я маю деякі пропозиції. Для протоколу.

Вибору в нього нема, тож він вибачається перед присяжними. Наступні дві години ми торгуємося щодо того, чи представив штат достатньо доказів, аби продовжувати справу. Я повторюю одні й ті ж аргументи. Кауфман виносить ті самі постанови. Усе під протокол.

Перший мій свідок — хирлявий тривожний хлопчина, на диво подібний на мого клієнта. Звати його Вілсон, йому п’ятнадцять років. Це занедбаний наркоман, практично бездомний, хоча його тітка дозволяє йому ночувати в її гаражі, коли він хворіє. І він — наш головний свідок!

Дівчатка Фентрес зникли близько четвертої по обіді у середу. Вони поверталися зі школи на своїх велосипедах, але додому так і не доїхали. Пошуки почалися близько 18:00 і щогодини посилювалися. До опівночі місто запанікувало, усі з ліхтарями були на вулиці. Тіла знайшли в засміченому ставку близько опівдня наступного дня.

У мене шестеро свідків: Вілсон і ще п’ятеро, які засвідчать, що вони були з Ґарді тієї середи, починаючи з близько 14:00 і до сутінків. Вони перебували у місці під назвою Кар’єр — у занедбаному гравієвому кар’єрі посеред густих лісів на південь від міста. Це віддалений прихисток для прогульників, дезертирів, дітей-волоцюг, наркоманів, дрібних злодюжок і п’яниць. Старших нероб сюди теж тягне, але більшою мірою це справжній рай для нікому не потрібних дітей. Вони сплять під навісом, діляться краденими продуктами, вживають крадену випивку, вживають наркотики, про які я навіть не чув, вступають у випадкові статеві стосунки. Словом — марнують дні, невпинно наближаючись до смерті або тюрми. Ґарді був там, коли хтось інший викрав і вбив дівчаток Фентрес.

Отож у нас є алібі — за місцеперебування мого клієнта можуть поручитися. Можуть же?

На момент, коли Вілсон стає за трибуну і приносить клятву, присяжні демонструють недовіру. Заради такого випадку він одягнувся в те, що носить завжди — замурзані подерті джинси, розтоптані армійські черевики, зелена футболка з написом на честь якогось кислотно-рокового гурту, а на шиї пов’язана парадна фіолетова бандана. Голову, виголену над вухами, прикрашає вражаючий помаранчевий ірокез. До всього на ньому ще й обов’язковий набір татуювань, сережок і пірсингів. Оскільки він, усього лише недосвідчений підліток, виявився втягнутим в таку серйозну справу, він постійно ховає зніяковіння за вишкіром, через який хочеться дати йому ляпаса.

— Просто будь собою, — казав я йому. На жаль, він послухався. Я б його словам не повірив, хоч він говорить правду. Як відрепетирували, проходимось по другій половині дня тієї середи.

На перехресному допиті Гувер його просто знищує. Синку, тобі п’ятнадцять, чому ти був не в школі? То ти курив дурман разом із оцим своїм корешем, а тепер хочеш розказати про це присяжним? Випивали, вживали наркоту, така собі зграйка волоцюг, так? Вілсон непереконливо заперечує. Через п’ятнадцять хвилин цього глуму Вілсон дезорієнтований, наляканий тим, що його можуть звинуватити в якомусь злочині. Гувер напирає, як хуліган у темному провулку.

Та оскільки Гувер не надто кмітливий, він заходить надто далеко. Він припер Вілсона до стінки, а тепер добиває кожним запитанням. Допитується щодо дат — звідки він знає, що то була саме середа минулого березня? Ви, діти, в Кар’єрі що, календарики маєте?

І голосно:

— Ви гадки не маєте, про яку саме середу говорите, чи не так?

— Маю, сер, — ввічливо — вперше — відповідає Вілсон.

— Та невже?

— Просто поліція прийшла туди і сказала, що вони шукають двох маленьких дівчаток. Було ще світло. А Ґарді провів там увесь день. — Як для не надто розумного підлітка, Вілсон промовляє це бездоганно, саме так, як ми натренувалися.

Само собою, коли в Міло трапляється порушення закону, серйозніше за викидання сміття повз урну, поліція щодуху кидається до Кар’єру і висуває обвинувачення. Переслідує постійних підозрюваних. Звідти до ставка, де знайшли дівчат Фентрес, близько трьох миль. Абсолютно очевидно, що ніхто із завсідників Кар’єру не мав інших засобів пересування, крім власних ніг. Проте поліція за звичкою з’явилася туди і ретельно все обшукала. Ґарді каже, що пам’ятає копів, які розпитували про зниклих дівчат. Копи, звісно, не пригадують, щоб бачили Ґарді в Кар’єрі.

Усе це не має значення. Ці присяжні не вірять жодному слову, сказаному Вілсоном.

Наступним я запрошую свідка, який викликає ще менше довіри. Її називають Лоло, бідолашна дитина, скільки себе пам’ятає, жила під мостами і у водостічних системах. Хлопці захищають її, вона віддячує їм задоволенням. Зараз їй дев’ятнадцять, і наряд чи вона