Адвокат негідників - Джон Гришем

— Де ви були цілий день?

Навіть не намагаюся щось приховати.

— Воював із суддею, — показую руки в кайданках. — Вгадай, хто переміг.

— Хіба можна адвоката садити в хурдигу?

— Суддя може робити все, що хоче.

— Вам теж буде смертний вирок?

Уперше за багато годин мене щось смішить.

— Ні, принаймні поки що.

Ця несподівана зміна в щоденній рутині розважає Ґарді.

— Вам сподобається їжа, — каже він.

— Не сумніваюся.

Двоє охоронців на передніх сидіннях слухають, затамувавши подих.

— Ви колись були у в’язниці? — питає мій клієнт.

— Так, доводилось. У мене талант гнівити суддів.

— Як ви розгнівали суддю Кауфмана?

— Довга історія.

— Ну, у нас же ціла ніч попереду, правда?

Гадаю, що так, та не думаю, що мене посадять в ту саму камеру, в якій сидить мій дорогий клієнт. За кілька хвилин зупиняємося перед спорудою у стилі 50-х, із пласким дахом і кількома прибудовами, що роблять споруду схожою на злоякісну пухлину. Я приїздив сюди кілька разів на зустріч із Ґарді — жахливе місце. Паркуємося, нас висмикують з машини і запихають в людне приміщення, в якому одні копи тиняються, інші перебирають папірці, і всі поводяться дуже зарозуміло. Ґарді прямує до непримітних дверей і зникає за ними, а коли вони відчиняються, сюди долинають розмови в’язнів.

— Суддя Кауфман сказав, що я можу зробити два телефонні дзвінки, — звертаюся до наглядача, який саме проходить повз. Він зупиняється, не знаючи, що саме повинен робити наглядач, стоячи перед сердитим адвокатом, затриманим за неповагу до суду. Відтак іде геть.

Дзвоню Джудіт і, погавкавшись з її ресепшіоністкою, потім з її секретаркою, а потім ще й з її помічницею, я нарешті чую її. Пояснюю, що я знову у в’язниці і що мені потрібна допомога. Вона лає мене, нагадує, яка вона заклопотана, але потім каже, що все зрозуміла. Дзвоню Напарнику і даю деякі настанови.

Мені видають помаранчевий комбінезон з написом «Міська в’язниця Міло» на всю спину. Перевдягаюся в загидженій вбиральні, дбайливо розправляю на вішалці сорочку, краватку й костюм. Віддаю все це наглядачу зі словами:

— Будь ласка, не помніть. Я маю вдягати це завтра.

— Може, ще попрасувати? — регоче він. Усі інші відволікаються на цей підкол і сміються, ніби над дотепним жартом. Коли сміх влягається, я питаю:

— То що на обід?

— Сьогодні понеділок, — каже наглядач, — день м’ясних консервів. По понеділках завжди м’ясні консерви.

— Не можу дочекатися.

У моїй камері — бетонному бункері десять на десять — смердить сечею і потом. На двоярусному ліжку — два темношкірих молодики. Один читає, другий дрімає. Третього ліжка немає, отже, я спатиму на пластиковому стільці, забрудненому темно-коричневими плямами. Обидва мої співкамерники не демонструють жодних ознак приязності. Я не хочу вступати в протистояння, але, якби захисника у справі про тяжке вбивство побили у в’язниці посеред судового процесу, то це автоматично потягнуло б за собою скасування процесу. Поміркую над цим.

Джудіт точно знає, що робити, їй не звикати. О п’ятій по обіді вона подає клопотання про незаконне затримання до федерального суду в Сіті з вимогою негайного розгляду. Люблю федеральний суд, принаймні в подібних випадках.

А ще вона надсилає копію клопотання моєму улюбленому газетному репортеру. Галасу я нароблю скільки зможу. Кауфман і Гувер добряче оконфузилися, і вони за це заплатять. Читач на нижніх нарах вирішує, що хоче потеревенити, тож пояснюю, чому я тут. Він вважає це кумедним — адвокат у в’язниці за образу судді. Сонько прокидається і теж веселиться. Невдовзі я вже ділюся юридичними порадами, цим хлопцям вони ой як знадобляться.

За годину наглядач підкликає мене новиною, що до мене відвідувач. Йду за ним лабіринтом вузьких коридорів і нарешті опиняюся в тісній кімнатині з алкотестером. Це ж тут вони тримають п’яних водіїв. Слон піднімається, ми тиснемо руки. Ми спілкувалися телефоном, але ніколи не зустрічалися. Дякую йому за візит, але застерігаю про можливі наслідки. Слон каже — до дідька все, він не боїться місцевих. Він добре знає, як поводитися, аби не привертати до себе зайвої уваги. До того ж він знайомий із шефом поліції, копами, суддею — усією звичайною верхівкою невеличкого міста. Він каже, що намагався додзвонитися до Гувера й Кауфмана й сказати, що вони припустилися грубої помилки, але так і не додзвонився. Він звернувся до шефа поліції, щоб мене помістили в кращу камеру. Що довше ми спілкуємось, то більше він мені подобається. Він справжній вуличний боєць, знесилений, охлялий старий козел, який десятиліттями буцався з копами. Він не нажив статків, але не переймається цим. Цікаво, чи буду я через двадцять років схожим на нього.

— Що там з тестом ДНК? — питає він.

— Зразки надійдуть в лабораторію завтра, звідти пообіцяли поквапитися з відповіддю.