Адвокат негідників - Джон Гришем

Коли мені нарешті дозволили ознайомитися з доказами влади, яких насправді не було, мені вдалося поцупити три чверті дюйма чорної волосини. Ніхто цього не помітив.

Рано-вранці у понеділок терміновою посилкою відправляю волосся і зразок крові Джека Пілея до ДНК-лабораторії у Каліфорнії. Виконання термінового замовлення коштуватиме мені 6 000 доларів. Я готовий битися об заклад, що знайшов справжнього убивцю.

Ми з Напарником поспішаємо до Міло на ще один виснажливий тиждень брехні. Мені не терпиться подивитися на Глінну Ростон, присяжну номер вісім, і побачити, чи є які-небудь ознаки таємного спілкування. Однак усе, як завжди, відбувається геть не за планом.

Зала суду знову переповнена, ці люди мене дивують. В одинадцятий поспіль день судового засідання Джулі Фентрес, мати двійнят, сидить на першій лаві, одразу за столом прокурора. Поруч із нею — група підтримки, вони зиркають на мене так, ніби це я убив дівчаток.

Коли Тротс нарешті з’являється, відчиняє кейс і кожним своїм рухом демонструє власну значимість, я нахиляюся і кажу йому:

— Дивись за присяжною номер вісім, Тлінною Ростон, тільки не попались.

Тротс попалиться, тому що Тротс — бовдур. Він повинен бути здатним непомітно спостерігати за присяжними, фіксувати їхні реакції, вивчати мову їхніх тіл, помічати їхнє пожвавлення, зацікавленість чи лють, робити все, що доводиться робити протягом слухань, якщо вас цікавлять ваші присяжні. От тільки Тротс давним-давно на це забив.

Ґарді на диво в доброму гуморі. Він мені казав, що слухання йому подобаються, бо так він може виходити з камери. Його тримають замкненим в одиночці, зазвичай у темряві, адже вони знають, що це він убив двійнят Фентрес, тож найжорстокіше покарання має початися якнайраніше. Мій настрій поліпшується, оскільки на вихідних Ґарді помився.

Якийсь час ми чекаємо на суддю Кауфмана. Гувера, прокурора, о 9:15 немає за столом. Його команда асистентів насуплюється більше, ніж зазвичай. Щось відбувається. До мене підходить судовий пристав і шепоче:

— Суддя Кауфман бажає зустрітися з вами у своєму кабінеті.

Здається, таке буває чи не щодня. Ми йдемо до кабінету, аби посперечатися про те, що не хочемо виносити на публіку. Але для чого такі клопоти? За два тижні я вже знаю: якщо Гувер хоче, щоб публіка щось побачила чи почула, то так воно й буде.

Я потрапляю в пастку. Судовий репортер вже тут, готова все фіксувати. Суддя Кауфман в сорочці і краватці міряє кроками кабінет, мантія і пальто висять на дверях. Гувер самовдоволено і незворушно дивиться у вікно. Судовий пристав зачиняє за мною двері, і Кауфман жбурляє на стіл якісь папери.

— Прочитайте це! — бурчить він.

— Добрий ранок, судде, — якнайввічливіше вітаюся. — І Гувере. — Вони не відповідають. Це письмова скарга обсягом дві сторінки, у якому автор скарги, чи в даному випадку — наклепниця, стверджує, що випадково зустріла мене увечері минулої п’ятниці на боях без правил у Сіті, і що я обговорював з нею справу і велів переказати її матері, присяжній, що влада не має доказів і всі її свідки брехали. Підпис — Марло Вілфанг, і підпис нотаріуса.

— Це правда, пане Руд? — сердито кидає Кауфман.

— Я б сказав, певною мірою.

— То ви розкажете нам свою версію цієї історії? — питає він, явно не готовий вірити жодному моєму слову. Гувер мимрить собі під ніс, але так, щоб усі почули:

— Явний випадок впливу на присяжного.

Я зриваюся:

— Ви хочете спочатку вислухати мене чи пов’яжете одразу, без жодного доказу, так само як Ґарді?

— Досить, — каже суддя Кауфман. — Припиніть, пане Гувер.

Я викладаю свою версію, чітко, докладно, нічого не прикрашаючи. Я наголошую, що ніколи не зустрічав цієї жінки, зроду її не бачив — де б я міг її бачити? — і що це вона цілеспрямовано шукала мене, ініціювала контакт, а потім щодуху кинулася назад до Міло і намагається вплинути на слухання.

Щоб напевно засудити убивцю, іноді доводиться докласти чимало зусиль.

Я майже кричу:

— Вона стверджує, що я ініціював контакт? Як? Я не знаю цієї жінки. Вона мене знає, бо вона була в судовій залі, була присутня на слуханнях. Вона може мене упізнати. Як я міг упізнати її? Та й який взагалі у цьому сенс?

Ніякого, звісно, але Гувер і Кауфман на це не зважатимуть. Вони упевнені, що застукали мене. Вони так сильно ненавидять мене і мого клієнта, що не здатні побачити очевидного.

Я не здаюся:

— Вона бреше,