Шопоголік - Софi Кiнселла

Він це серйозно? Чом би йому просто не сказати, що нічого страшного не сталося, і не запропонувати мені картку постійного покупця? Моє серце починає панічно калатати. Що мені робити? Звісно, у моєму новому режимі економії я не можу купити книжку. Але й пояснювати менеджерові я не хочу.

– Лінн? – гукає чоловік продавчиню за прилавком із кульковими ручками. – Будь ласкава, поклич до мене Ґленіс.

Він це таки серйозно. Він здається таким задоволеним собою, ніби зловив магазинного крадія. Чи можуть подати в суд за чорнильну пляму в книжці? Може, це вважають вандалізмом. О Боже. У мене буде судимість. Я ніколи не зможу поїхати до Америки.

– Послухайте, я куплю її, гаразд? – насилу видихаю я. – Я куплю цю довбану книжку. – Я вихоплюю її з рук того чоловіка і поспішаю до каси, доки він не встиг нічого більш сказати. Серце в мене й досі тяжко калатає.

Біля сусідньої каси стоїть та старенька в синьому пальті, і я намагаюся уникати її погляду. Але вона мене помічає і сповненим торжества голосом кричить:

– Я скористалася вашою порадою! Обрала те, що, сподіваюся, їй справді сподобається!

– Чудово, – відповідаю я, простягаючи свою збірку рецептів касирці.

– Називається «Короткий путівник по Індії», – торочить далі літня жінка, показуючи мені товсту книжку в м’якій синій обкладинці. – Чули про такий?

– О, – вимовляю я. – Ну, так, але ж…

– Із вас 24 фунти 99 пенсів, – каже дівчина за моєю касою. Що? Я здивовано витріщаюся на дівчину. Двадцять п’ять фунтів просто за рецепти? Чому я не могла взяти якусь дешевеньку брошурку? Чорт. Чорт. Страшенно неохоче я виймаю кредитку і простягаю їй. Шопінг – це одне, а коли вас силують купувати, якщо ви цього не хочете, – це вже зовсім інше. Адже на ці двадцять п’ять фунтів я могла б купити, наприклад, гарну білизну.

Утім, думаю я, йдучи з тієї крамниці, я отримала цілу купу балів на клубну карту. Що дорівнюють… 50 пенсам! І тепер я зможу готувати різноманітні смачні екзотичні страви, заощаджуючи купу грошей на готовій їжі. Справді, цю книжку можна вважати вдалим придбанням.

Не хочу вихвалятися, але, окрім цієї витрати, наступні два дні я просто неймовірно добре тримаюся. Єдине, що я купую, – справді крутий хромований термос, щоб брати каву із собою до офісу (а ще каву в зернах та електричну кавомолку – не пити ж мені ту гидотну розчинну каву)? І ще квіти й шампанське до дня народження Сьюз.

Але на це мені дозволено витрачатися, адже, як навчає Девід Е. Бартон, слід цінувати своїх друзів. Він каже, що ділитися хлібом із друзями – одна з найстаріших і найважливіших традицій у людському житті. «Не припиняйте підносити подарунки своїм друзям, – пише він. – Вони не повинні бути особливо вишуканими – спробуйте мислити творчо і виготовляти їх самостійно».

Тож я купила для Сьюз маленьку, а не велику, пляшку шампанського, а замість того щоб купити дорогі круасани в кондитерській, вирішила приготувати їх із готового тіста.

Увечері ми збираємося в «Терраццу» на вечерю з двоюрідними братом та сестрою Сьюз, Таркіном та Фенеллою, і, чесно кажучи, це може вийти досить дорогий вечір. Але все гаразд, адже це можна вважати діленням хліба з друзями (от тільки «хліб» у «Террацці» – це фокача з в’яленими помідорами, що коштує 4,50 фунтів за кошик).

Фенелла з Таркіном приїжджають на день народження Сьюз о шостій годині, і, щойно побачивши їх, вона починає захоплено верещати. Я поки що у своїй кімнаті, закінчую фарбуватися й відтягую ту мить, коли мені доведеться вийти й привітатися з ними. Я не надто захоплююся Фенеллою та Таркіном. Насправді, як на мене, вони трохи дивакуваті. По-перше, вони мають дивний вигляд. Вони обоє худющі, бліді й кістляві, і в них однаково стирчать зуби. Фенелла ще намагається щось виправити одягом та макіяжем і виглядає не надто вже погано. Але Таркін, чесно кажучи, схожий на куницю. Чи на щура. Щось таке миршаве й кістляве. Поводяться вони також дивно. Катаються на велосипеді-тандемі, носять парні светри, які для них в’яже їхня старенька бабуся, і говорять тією дурнуватою родинною мовою, якої ніхто, крім них, не розуміє. Бутерброди, наприклад, вони називають «броди». Напої в них – це «хилька» (усі, крім води, яку вони називають «буль»). Повірте, це швидко починає дратувати.

Але Сьюз їх обожнює. У дитинстві вона проводила кожне літо з ними в Шотландії і просто не помічає їхніх дивацтв. А найгірше, що й вона сама переходить на мову «хильок» і «бродів», коли вони з’являються. Я від цього просто божеволію.

Проте нічого не вдієш – вони зараз тут. Я дофарбовую вії і встаю, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. І я дуже задоволена тим, що бачу. Я вдягнена в простий чорний топ і чорні штани, а на шиї в мене вільно пов’язаний мій чудесний, мій розкішний шалик «Денні та Джордж». Боже, оце справді вдале придбання. Вигляд просто приголомшливий.

Я ще трохи затримуюсь, а потім неохоче відчиняю двері своєї кімнати.

– Привіт, Бекс! – говорить Сьюз, підводячи на мене свої променясті очі.

Вона сидить зі схрещеними ногами на підлозі коридору, розгортає подарунок, а Фенелла з Таркіном стоять поруч і дивляться на неї. Сьогодні, дякувати Богові, вони не в парних светрах, але на Фенеллі дуже дивна червона спідниця, пошита з волохатого твіду, а двобортний костюм Таркіна має такий вигляд, ніби його пошили під час Першої світової війни.

– Привіт! – кажу я і ввічливо цілую їх обох.

– Вау! – кричить Сьюз, витягаючи з обгортки картину в старовинній позолоченій рамі. – Повірити не можу! Просто не можу повірити!

Вона переводить сяйливі очі з Таркіна на Фенеллу, а я зацікавлено дивлюся на картину через її плече. Але, чесно кажучи, вона мене не дуже-то вражає. По-перше, вона надто блякла – суцільні світлі зелені й коричневі плями, і – знову по-перше – на ній зображений просто кінь, що стоїть серед поля. Адже… хіба він не міг би стрибати через паркан чи стояти дибки, чи ще щось таке? Або скакати Гайд-парком, а в сідлі щоб була дівчина в прекрасній сукні в стилі