Шопоголік - Софi Кiнселла

«Не думай про це! – твердо наказую я собі. – Подумай, скільки грошей ти заощаджуєш!» Тож я якось змушую себе з’їсти той промоклий кулінарний витвір і запити ковтком води. Покінчивши із цим, викидаю фольгу, закриваю пляшку і кладу її у наш маленький офісний холодильник. Минуло десь із… п’ять хвилин моєї обідньої перерви.

Тож що мені далі робити? Куди йти?

Я, зовсім нещасна, падаю за стіл. Боже, ця стриманість – нелегка штука. Я пригнічено гортаю кілька папок… потім піднімаю голову і дивлюся на Оксфорд-стрит, залюднену покупцями з фірмовими магазинними сумками в руках. Я так хочу опинитися серед них, що просто нахиляюся вперед на своєму стільці, як рослина тягнеться до світла. Я жадаю тих яскравих вогнів і теплого повітря, полиць із товарами, і навіть писку касових апаратів. Але я не можу піти. Сьогодні вранці я сказала собі, що за весь день навіть не наближатимуся до крамниць. Я пообіцяла собі – і не можу порушити власну обіцянку. Принаймні не так швидко…

А потім у мене з’являється блискуча думка. Мені ж треба дістати рецепт карі, що його я наміряюся готувати вдома, правда ж? Девід Е. Бартон пише, що книжки рецептів – це марна трата грошей. Він повчає, що можна готувати за рецептами, надрукованими на коробках із продуктами, або брати книжки в бібліотеці. Але в мене є ще краща ідея. Я піду в «У Сміта» і перепишу рецепт карі, за яким готуватиму в суботу ввечері. Таким чином, я зможу зайти в магазин, але мені не доведеться витрачати гроші. Я швидко схоплююся на ноги, хапаю пальто… Крамниці, я вже йду до вас!

Заходячи в «У Сміта», я відчуваю, як усе моє тіло розслаблюється, як спадає з нього напруга. Опиняючись у крамниці – у будь-якій крамниці, – відчуваєш внутрішнє тріпотіння, якого нічим не замінити. Є в ньому й передчуття, й галаслива, привітна атмосфера, і просто чудова новизна всього навколо. Лискучі нові журнали, лискучі нові олівці, лискучі нові транспортири. Не те щоб мені потрібен був транспортир – принаймні відтоді, коли мені було одинадцять, – але ж хіба вони не чудово виглядають? Новісінькі, незаяложені, охайно запаковані? Завезли нове канцелярське приладдя, з леопардовим принтом – я такого ще не бачила, і на якусь мить майже піддаюся спокусі спинитися біля нього. Але натомість змушую себе пройти повз, до найдальшої зали магазину, де стоять книжки.

Знаходжу цілу полицю книжок з індійськими рецептами, вихоплюю одну з них навмання, гортаю сторінки і запитую себе, який саме рецепт мені потрібен. Я й гадки не мала, яка складна ця індійська кулінарія. Може, варто записати кілька з них – про всяк випадок.

Я обережно озираюся й витягаю блокнот і ручку. Я намагаюся діяти обережніше, бо знаю, що «У Сміта» не люблять, коли покупці щось переписують із книжок. Я це знаю, бо колись Сьюз вигнали з крамниці «У Сміта» у Вікторії. Вона виписувала номери з телефонного довідника, бо свій забула вдома – і їй наказали купити довідник або забиратися геть (хоча незрозуміло, який у цьому сенс – адже журнали дозволяють читати безкоштовно).

Хай там як, переконавшись, що ніхто на мене не дивиться, я починаю занотовувати собі рецепт «Бір’яні з тигровими креветками». Я переписала вже половину переліку спецій, коли з-за рогу з’являється дівчина в уніформі крамниці, тож я швидко закриваю книжку і трохи проходжу вздовж полиць, прикидаючись, що розглядаю книжки. Вирішивши, що небезпека минула, я знову розгортаю сторінки, але не встигаю ще нічого написати, як якась літня добродійка в блакитному пальті голосно запитує:

– То як вам, любонько?

– Що? – перепитую я.

– Книжка! – вона вказує на збірку рецептів своєю парасолькою. – Мені потрібен подарунок для невістки, а вона родом з Індії. Отож я вирішила купити хорошу книжку рецептів індійської кухні. Ця книжка хороша, як думаєте?

– Я й гадки не маю, – кажу я. – Я ж іще її не читала.

– Ох, – каже вона і йде від мене. Тут би мені стулити рота й далі робити своє, але я просто не можу втриматися, мені треба обов’язково прокашлятись і спитати:

– А хіба вона й так не знає вдосталь індійських рецептів?

– Хто, любонько? – говорить жінка, обертаючись.

– Ваша невістка! – Я вже шкодую про це. – Якщо вона з Індії, то хіба не вміє готувати індійську їжу?

– Ох, – зітхає старенька. У неї геть спантеличений вигляд. – То що ж мені їй тоді подарувати?

О Боже.

– Я не знаю, – кажу я. – Може, книжку про… про щось інше?

– Чудова думка! – радісно говорить вона і йде до мене. – Оберіть її для мене.

Чому я?

– Даруйте, – відповідаю я. – Я сьогодні трохи поспішаю. Я чимскоріш чимчикую звідти, відчуваючи легку провину.

Потрапляю у відділ CD-дисків та відеокасет, де ніколи нікого немає, і ховаюся за стійкою касет із «Телепузиками». Я озираюся навколо, переконуюсь, що нікого нема поряд, і знову розгортаю книжку. Гаразд, сторінка 214, бір’яні з тигровими креветками… Починаю переписувати далі і, щойно діставшись до кінця списку спецій, раптом чую, як суворий голос говорить просто мені у вухо:

– Не заважаю?

Я так перелякалася, що моя ручка зісковзує з блокнота і, на мій жах, перекреслює синьою лінією фотографію бездоганно приготованого рису басматі. Я швидко пересуваю палець, майже закриваючи цю чорнильну лінію, і з невинним виглядом обертаюсь. Чоловік у білій сорочці, до якої приколото бедж із іменем, осудливо дивиться на мене.

– Це ж вам не громадська бібліотека, – говорить він. – Чи ви вирішили, що тут безкоштовна інформаційна служба?

– Я її просто переглядаю, – спішно виправдовуюся я, намагаючись закрити книжку. Але той чоловік, мов фокусник, миттєво кладе пальця на сторінку, перш ніж я встигаю це зробити. Він повільно знову розгортає книжку, і ми вдвох дивимося на синю чорнильну лінію.

– Переглядати – це одне, – суворо говорить він. – А псувати товар – зовсім інше.

– Це сталося випадково! – кажу я. – Ви мене налякали!

– Гм, – чоловік втуплюється в мене важким поглядом. – Ви справді збиралися придбати цю книжку? Чи взагалі будь-яку книжку?

Западає мовчанка, а тоді я присоромлено зізнаюся:

– Ні.

– Усе ясно, – чоловік міцно стискає губи. –