Затемнення - Стефані Маєр
Це був обтяжений варіант мого попереднього арешту, під який я потрапила за триденне зникнення без попередження й один стрибок зі скелі.
Певна річ, ми й надалі бачилися з Едвардом у школі, бо тут Чарлі нічого не міг вдіяти. А ще Едвард проводив майже кожну ніч у мене в кімнаті, хоча про це Чарлі нічого не знав. Вміння Едварда залазити у моє вікно на другому поверсі було таким самим корисним, як і його вміння читати думки Чарлі.
І хоча з Едвардом я не бачилася лише ці декілька годин по вечері, але ніяк не могла дочекатися, поки вони минуть. Проте тягнулися вони неймовірно довго. Та незважаючи на це, я зносила своє покарання без жодних скарг, бо, по-перше, я його заслужила, а по-друге, не хотіла робити боляче таткові, тікаючи з дому зараз, коли на обрії вже виднілася набагато довша розлука, невидима для Чарлі, але очевидна для мене.
Щось тихо бурмочучи, тато сів за стіл, розгорнув свіжу газету — і вже за хвилину несхвально прицмокував язиком.
— Не знаю, тату, навіщо ти читаєш ці новини, якщо вони тебе так дратують.
Він пропустив моє зауваження повз вуха, продовжуючи буркотіти в газету.
— Оце тому всі хочуть жити у маленькому місті! Та це ж нечувано!
— А що знову не так з великими містами?
— Сієтл виривається у лідери за кількістю вбивств у країні. П’ять нерозкритих справ за останні два тижні. Можеш таке уявити?
— На мою думку, Фенікс у цьому списку стоїть вище, татку. Я це знаю на власному досвіді.
Хоча я ще ніколи не була так близько до того, щоб стати жертвою убивства, ніж після переїзду в це тихе безпечне містечко, і до речі, включена не в один чорний список… Ложка затремтіла у мене в руці, так що вода мало не розхлюпалася.
— Кращої віддяки я від тебе і не чекав, — мовив Чарлі.
Я припинила спроби рятувати обід і почала подавати на стіл. Щоб покраяти спагеті, довелося взяти ніж для м’яса. Спочатку я відтяла порцію для Чарлі, потім — для себе, а він тим часом здивовано споглядав мої приготування. Чарлі приправив спагеті соусом і взявся до страви. Якось прикрасивши свою макаронну брилу, я без великого натхнення наслідувала татків приклад. Певний час ми їли мовчки. Чарлі досі сканував новини, тому я розгорнула свій зачитаний томик «Буремного Перевалу» Емілії Бронте на тому місці, де зупинилася сьогодні вранці за сніданком, і спробувала поринути в Англію початку минулого століття, чекаючи, поки він заговорить. Саме на частині, де Гіткліф повертається, Чарлі відкашлявся і кинув газету на підлогу.
— Ти маєш рацію, — сказав Чарлі. — Це все не просто так, — він постукав виделкою по глейкій суміші. — Я хочу з тобою побалакати.
Я відклала книжку вбік — палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.
— То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.
— Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.
Я розсміялася:
— Тобі це вдалося — від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?
— Про Джейкоба.
Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.
— А що таке? — запитала я, напружившись.
— Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.
— Відповідально, — повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. — Гаразд. То що там із Джейкобом?
Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.
Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:
— Тільки не сердься на мене, гаразд?
— Не сердитися?
— Ну, це і про Едварда також.
Я насторожилася.
Голос Чарлі став різкішим:
— Хіба я не впускаю його до будинку?
— Так, — сказала я. — На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, — продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. — Останнім часом я добре поводилася.
— Це саме те, до чого я веду…
Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:
— Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?
Усмішка спалахнула знову.
— Про все потроху.
— А який між ними зв’язок? — запитала я обережно.
— Так от, — видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.
Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:
— Серйозно? Я вільна?
Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…
Чарлі підняв догори палець:
— Умовно.
Ентузіазм розвіявся.
— Чудово, — мовила я, мало не плачучи.
— Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.
— Що ти маєш на увазі?
Він знову зітхнув.
— Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…
— Я також проводжу час із Алісою, — випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.
— Так, це правда, — сказав він, — але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.
Ми подивилися одне одному у вічі.
— Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? — кинув він мені.
— В п’ятницю за обідом, — миттю відбила я удар.
Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи — «добрі» та «злі» — так я їх для себе назвала. Інший варіант — «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний
