Затемнення - Стефані Маєр

Я відчула записку Джейкоба у кишені, так наче раптом вона стала важити кілограм. Я навіть почула Джейкобів голос, і здавалося, що він погоджується з Едвардом, чого аж ніяк не могло статися в реальності.

Але це нічого не змінює. Вибач.

РОЗДІЛ 2. ОБХІДНИЙ МАНЕВР

Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипáлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами — то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, — а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

— Ви вже порозсилали запрошення? — запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня — або навіть кілька разів на день, — наче величезну тривимірну паперову ляльку.

— Ні, — відповіла я Анжелі. — Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

— А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

— Уже все зроблено.

— Щастить тобі, — зітхнула Анжела. — У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром[5]. Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

— Я тобі допоможу, — запропонувала я. — Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

— Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

— Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, — я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

— Справді? — запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. — Здається, ти говорила, що термін довічний.

— Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

— Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

— Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

— Так, що ми можемо? — Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

— Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

— Вільна значить вільна, чи не так? — наполягала вона.

— Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

— То що ми робитимемо сьогодні увечері? — наполягала вона.

— Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

— Тоді святкуватимемо на цих вихідних, — ентузіазм Аліси був невмирущий.

— Гаразд, — сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне — з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться — окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю — окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

— Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя — він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх