Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

вкриваються тріщинками невдовзі після того, як були написані, через застосовані новочасні матеріали або штучні технології сушіння, а твори стародавніх майстрів, котрі неухильно дотримувалися ремісницьких прийомів, попри плин століть, гідно доносять свою красу». В цю мить Хулія відчувала щиру симпатію до старого Пітера ван Гюйса, уявивши того в середньовічній майстерні, де художник старанно перемішує фарби і підбирає розчинники, щоб знайти потрібний відтінок, прагнучи залишити на своєму творі відбиток вічності, аби той пережив і його самого, і тих, кого він зобразив своїм пензлем на простій дубовій дошці.

Поснідавши, Хулія знову взялася до роботи — тепер вона знімала лак з нижньої частини дошки, де містився прихований напис. Тут вона працювала особливо обережно, аби не пошкодити мідну зелень, яку художник змішав із камеддю, щоб барва з часом не потемнішала: ван Гюйс написав нею скатертину, що вкривала стіл, — згодом він тією самою фарбою збільшив складки на ній, щоб приховати зроблений латиною напис. Це, як чудово розуміла Хулія, крім звичайних технічних проблем, висувало ще й етичну… «Чи правомірно, поважаючи дух картини, розкрити напис, прихований самим автором?.. Якою мірою реставратор може дозволити собі порушити волю митця, відбиту в його творі з таким пафосом, наче йшлося про заповіт?… І зрештою, після того як напис буде підтверджено та оприлюднено за допомогою рентгенівських знімків, в якому випадку ціна картини виявиться вищою — якщо розкрити напис чи якщо залишити його під шаром фарби?»

На щастя, підсумувала Хулія, вона лише робить за гроші свою справу. Вирішувати мають власник картини, Менчу і цей тип із «Клеймора», Пако Монтегріфо; вона, Хулія, тільки виконуватиме їхнє рішення. Хоча, якщо добре поміркувати, якби це залежало від неї, вона б воліла залишити все, як є. Напис існував, його зміст відомий, тож не було жодної потреби його розкривати. Зрештою, шар фарби, що вкривав напис протягом п’ятьох століть, теж був частиною історії картини.

Звуки саксофона, наповнюючи студію, відсторонювали Хулію від зовнішнього світу. Вона обережно провела змоченим у розчиннику тампоном по обличчю Роже Араського, навколо його носа та губ, і знову замислилася, дивлячись на ці опущені повіки, тонкі штрихи зморщок під очима, зосереджений на шахівниці погляд… В уяві дівчини відлунювали думки бідолашного лицаря. У них вчувалися відголоси кохання та смерті, наче кроки Долі в химерному балеті, розіграному білими та чорними фігурами на шахівниці, на його власному щиті, пробитому випущеною з арбалета стрілою. І блищала в напівтемряві сльоза жінки (вона, здавалося, поринула в читання «Часослова» — чи то «Поеми про троянду та лицаря»?) — мовчазної тіні біля вікна, яка згадувала світлі дні юності, вороновану сталь, настінні килими й тверді кроки по бруківці бургундського двору; шолом у руці, високе чоло воїна в розквіті сил та зеніті слави, гордого посланця того, іншого, з яким, виходячи з державних інтересів, вона мала взяти шлюб. І шепіт дам, і суворі обличчя придворних, і те, як спалахнуло її обличчя під спокійним поглядом його очей, від звуку його голосу, загартованого в боях і владного, яким може бути лише голос того, хто бодай один раз у житті мчав верхи на ворога, вигукуючи ім’я Бога, свого короля або своєї дами. І таємницю власного серця, яку вона зберігала протягом довгих років. І мовчазну подругу, останню супутницю, котра терпляче гострила свою косу, напинала тятиву арбалета біля рову Східної брами.

Барви, картина, студія, вібруючі звуки саксофона, здавалося, кружляли довкола Хулії. Була мить, коли вона, приголомшена, кинула роботу й глибоко вдихнула повітря, щоб звільнитися від раптового страху, що охопив її, бо Хулії раптом привиділося, нібито вона перебуває всередині картини: стіл і гравці мовби насунулися й опинилися ліворуч од неї, а сама вона метнулась уперед, через усю намальовану кімнату, до розчахнутого вікна, біля якого сиділа зі своєю книгою Беатріса Бургундська. Ніби варто було їй перехилитися через підвіконня, і вона б побачила підніжжя муру й ров Східної брами, де Роже Араського поцілила в спину стріла.

Хулія заспокоїлася лише тоді, коли вже з сигаретою в роті тернула сірника. Донести вогник до сигарети було непросто: рука тремтіла так, наче щойно торкнулася обличчя Смерті.

— Це звичайний шаховий клуб, — пояснив Сесар, поки вони піднімалися сходами. — Клуб імені Капабланки.

— Капабланки? — Хулія підозріливо подивилася на прочинені двері. У глибині приміщення можна було побачити столи, над якими схилилися якісь чоловіки. І купки глядачів навколо них.

— Хосе Рауля Капабланки, — уточнив антиквар, затиснувши під пахвою ціпок і знімаючи капелюха та рукавички. — Дехто вважає його найкращим шахістом усіх часів… У світі повно клубів і турнірів його імені.

Вони ввійшли до приміщення, поділеного на три великі зали приблизно на дюжину столів — майже за кожним точилася боротьба. Тут стояв якийсь особливий гул: було не гамірно, але й не тихо. Гул нагадував стриманий, майже урочистий шепіт у велелюдному храмі під час відправи. Дехто з гравців та глядачів здивовано, навіть осудливо втупився в Хулію: тутешня публіка складалася з самих чоловіків. У приміщенні пахло тютюновим димом та старою деревиною.

— Хіба жінки не грають у шахи? — запитала Хулія.

Сесар, котрий перед тим, як увійти сюди, взяв її під руку, замислився.

— Правду кажучи, я про це не думав. Утім, тут жінки, напевно, не грають, — підсумував він. — Можливо, вдома, між пранням та куховарством.

— Жінконенависник!

— Це так говорять задля дотепу, люба. Не дратуйся.

їх зустрів привітний, балакучий, уже немолодий чоловік з помітною лисиною та акуратно підстриженими вусами. Сесар відрекомендував його Хулії як сеньйора Сіфуентеса, директора аматорського товариства імені Хосе Рауля Капабланки.

— Товариство налічує п’ятсот членів, — з гордістю наголосив той, показуючи їм нагороди, дипломи та фотографії, що прикрашали стіни. — А ще ми проводимо загальнонаціональний турнір… — Сеньйор Сіфуентес зупинився перед вітриною, в якій було виставлено кілька комплектів шахів, радше старих, ніж старовинних. — Гарні, еге ж?.. Певна річ, ми тут користаємося лише моделлю «Стаунтон».

Він обернувся до Сесара, наче чекав на схвалення, й антиквар визнав за потрібне відреагувати належним чином.

— Авжеж, — мовив він, і Сіфуентес приязно посміхнувся.

— Вони дерев’яні, — завважив він. — Ніякої пластмаси!

— Ще б пак.

Потішений Сіфуентес обернувся до Хулії.

— Вам варто було 6 завітати до нас якоїсь суботи ввечері. — Він задоволено обдивився довкруг, наче курка, що оглядає своїх курчат. — Сьогодні звичайний день: любителі, які зазирнули сюди після роботи, щоб пограти перед тим, як піти додому вечеряти, пенсіонери, які просиджують тут цілими вечорами… Обстановка, як бачите, вельми приємна, вельми…

— Надихаюча, — мовила Хулія навмання, однак Сіфуентесу це визначення сподобалося.

— Саме так, надихаюча. І, як ви самі бачите, у