Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте
— І хто ж його з’їв?
Антиквар зробив непевний жест.
— Саме в цьому й полягає проблема, люба, — він посміхнувся, як колись давно, коли Хулія була ще малим дівчиськом і сиділа у нього на колінах. — Ми вже з’ясували багато питань: хто обскубав курча, хто його приготував… Однак не знаємо, хто той лиходій, який його з’їв.
— Ти не відповів на моє запитання.
— Я не завжди маю напохваті чарівні відповіді.
— Раніше ти їх мав.
— Раніше я міг брехати. — Сесар з ніжністю подивився на неї. — Тепер ти виросла, і я не можу так легко тебе ошукати.
Хулія поклала руку антикварові на плече, наче п’ятнадцять років тому, коли благала, щоб він вигадав для неї історію якоїсь картини чи порцелянової статуетки. В її голосі відлунювало те саме дитяче прохання.
— Я повинна це знати, Сесаре.
— До аукціону залишилося два місяці, — озвалася за їхніми спинами Менчу. — Часу обмаль.
— До біса аукціон. — Хулія і далі дивилася на Сесара так, ніби розв’язання проблеми було у того в руках. Антиквар знову зітхнув і, провівши рукою по килиму, вмостився на ньому, склавши руки на колінах. Він насупився й замислено покусував кінчик невеликого рожевого язика.
— Що ж, ми маємо деякі зачіпки, з яких можна починати, — мовив Сесар по паузі. — Однак мати їх замало, треба знати, як їх застосувати. — Він глянув на опукле люстро на картині, в якому відбивалися гравці та шахівниця. — Ми звикли вважати, що будь-який предмет і його віддзеркалення містять одну й ту саму реальність, але це не так. — Антиквар вказав пальцем на намальоване люстро. — Бачите? Досить поглянути на нього, щоб переконатися, що зображення перевернуте. Тож оскільки на шахівниці зміст партії перевернутий, то й у люстрі ми спостерігаємо те саме.
— У мене від твоїх розумувань страшенно болить голова, — простогнала Менчу. — Це занадто складно для моєї пласкої енцефалограми, тож я повинна щось випити… — Вона підійшла до бару й щедро бурхнула собі горілки із припасів Хулії. Але перш, ніж узяти склянку, галерейниця дістала із сумочки плаский відполірований камінь (це був онікс), срібну голку й маленьку коробочку і приготувала порцію кокаїну, висипавши його вузенькою смужкою. — Аптеку відкрито. Хтось має бажання?
Ніхто не озвався. Сесар, здавалося, так заглибився у вивчення картини, що нічого не чув і не бачив, а Хулія лише невдоволено насупилася. Стенувши плечима, Менчу нахилилася й швидко і вправно, у два заходи, вдихнула носом наркотик. Коли вона підвела голову, на губах у неї ясніла посмішка, а блакитні очі здавалися ще яскравішими попри відсутній погляд.
Сесар, узявши Хулію під лікоть, підвів її до фламандської дошки, мовби пропонуючи не зважати на Менчу.
— Проста гадка про те, — він проказав це так, ніби вони з Хулією були в кімнаті самі, — що на картині щось може бути реальним, а щось — ні, заганяє нас у пастку. Персонажі та шахівниця присутні тут двічі, й одне зображення якимось чином менш реальне за інше. Розумієш?.. Якщо ми беремо це за даність, то мусимо несамохіть опинитися в цій намальованій кімнаті, стерши таким чином межу між реальністю і картиною… Єдиний спосіб уникнути цього — відійти на таку відстань, з якої видно лише кольорові плями та шахові фігури. Але тут намішано стільки переінакшень…
Хулія подивилася на картину, потім, обернувшись, показала на венеціанське люстро, що висіло на протилежній стіні.
— А так — ні, — відповіла вона. — Якщо дивитися на картину через інше люстро, можливо, ми зможемо відтворити первісне зображення.
Сесар довго дивився на неї, мовчки обдумуючи почуте.
— Це справді так, — озвався він нарешті, і його підбадьорлива посмішка виражала схвалення. — Але боюся, принцесо, що картини та дзеркала створюють надто химерні світи, які можуть видаватися цікавими, якщо дивитися на них ззовні, однак рухатися всередині них дуже незручно. Для цього бракує фахівця, людини, здатної бачити картину не так, як бачимо її ми… І, здається, я знаю, де його знайти.
Наступного ранку Хулія телефонувала Альваро, однак на її дзвінки ніхто не відповідав. Вона зателефонувала до нього додому, але теж марно, тож, поставивши платівку Лестера Боуї на програвач, а кавоварку на плиту, вона довго стояла під душем, а тоді викурила пару сигарет. Потім, з іще вологим волоссям та голими ногами, напнувши на себе лише старий светр, випила каву й узялася до роботи над картиною.
На першому етапі реставрації треба було зняти шар лаку, що покривав усю поверхню картини. Художник, прагнучи добре захистити свій твір від вологості холодних північних зим, застосував жирний лак, розчинений на льняній олії. Рішення було вірним, але в п’ятнадцятому столітті ніхто, навіть такий майстер, як Пітер ван Гюйс, не міг убезпечити лак на п’ятсот років наперед від пожовтіння, що притлумило первісну соковитість барв.
Спробувавши в одному з кутів дошки різні розчинники, Хулія приготувала суміш з ацетону, спирту, води та нашатирного спирту й за допомогою ватних тампонів, які тримала пінцетом, почала розм’якшувати лак. Робила вона це дуже обережно, розпочавши з тих місць, де шар лаку був товщим, і залишаючи наостанок інші, де його було не так багато. Раз по раз дівчина припиняла своє заняття, аби оглянути тампони й упевнитися, що не зняла разом із лаком нанесену під ним фарбу. Так, без перепочинку, Хулія пропрацювала цілісінький ранок (у попільничці роботи Бенлюре за цей час накопичилася купа недопалків), лише інколи спиняючись на кілька секунд, щоб, примруживши очі, оглянути результати роботи. Потроху, в міру того, як вона очищалася від постарілого лаку, дошка віднаходила магію своїх первісних кольорів — тепер вони були такими, як їх змішав на своїй палітрі старий фламандський майстер: сієна, мідна зелень, свинцеві білила, ультрамарин… Хулія шанобливо спостерігала, як під її пальцями відроджується це диво, так начеб її очам відкривалася найпотаємніша загадка мистецтва та життя.
Опівдні зателефонував Сесар, і вони домовилися зустрітись увечері. Хулія скористалася паузою, щоб розігріти піццу та зварити ще кави, і тут-таки, сидячи на дивані, з’їла свій скромний сніданок. Дівчина уважно розглядала тріщинки — ці сліди старіння, впливу світла та деформації деревини, — що поцяткували фарбовий шар картини… Особливо вони були помітні на обличчях та руках персонажів, а ще на свинцевих білилах. У той же час там, де художник вжив чорну або темні фарби, тріщинки були майже непомітними. Особливо на об’ємній у складках сукні Беатріси Бургундської, де барви залишилися зовсім неушкодженими й, здавалося, досить було доторкнутися до неї пальцем, щоб відчути ніжність оксамиту.
«Цікаво, — подумала Хулія, — що нинішні картини
