Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

1457: Ван Гюйс пише „Лубенського міняйла“.

1458: Ван Гюйс створює „Портрет торговця Матіаса Концині та його дружини“.

1461: Помирає король Франції Карл VII. Можна припустити, що, звільнившись від даної французькому монарху обітниці вірності, Роже Араський повертається до Остенбурга. Приблизно в той самий час Пітер ван Гюйс завершує „Антверпенський вертеп“ і перебирається до остенбурзького двору.

1462: Ван Гюйс пише „Лицаря і Диявола“. Фотографії оригіналу (зберігається в амстердамському Рійксмузеумі) дають підстави припускати, що лицарем, який позував для цієї картини, міг бути Роже Араський, хоча схожість між цим персонажем та персонажем картини „Шахова партія“ не є цілковитою.

1463: Офіційні заручини Фердинанда Остенбурзького з Беатрісою Бургундською. У складі вирядженого до бургундського двору посольства Роже Араський та Пітер ван Гюйс, якому доручено написати портрет Беатріси, що він і зробив того ж таки року. (Портрет, який згадується у хроніці шлюбної церемонії та в переліку майна за 1474 рік, до наших днів не зберігся.)

1464: Шлюб Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького та Беатріси Бургундської. Роже Араський очолює почет, що супроводить наречену з Бургундії до Остенбурга.

1467: Помирає Філіпп Добрий, якого заступає його син Карл Сміливий, герцог Бургундії та кузен Беатріси. Тиск із боку Франції та Бургундії спричиняється до інтриг при остенбурзькому дворі. Фердинанд Алтенгоффен намагається зберегти хистку рівновагу. Французька партія спирається на Роже Араського, який має великий вплив на герцога Фердинанда. Бургундська партія тримається завдяки впливу герцогині Беатріси.

1469: Убивство Роже Араського. Звинувачення падає на бургундську партію. Водночас поширюються чутки про любовний зв’язок між Роже Араським та Беатрісою Бургундською. Причетність Фердинанда Остенбурзького не доведено.

1471: Через два роки після вбивства Роже Араського ван Гюйс пише „Шахову партію“. Невідомо, чи художник все ще жив тоді в Остенбурзі.

1474: Фердинанд Алтенгоффен помирає, не залишивши спадкоємців. Король Франції Людо вік XI прагне відновити давні династичні права на герцогство, що погіршує і без того напружені французько-бургундські відносини. Кузен герцогині-вдови Карл Сміливий вдирається на територію герцогства, розгромивши французів у битві під Лувеном. Бургундія анексує Остенбург.

1477: Карл Сміливий гине у битві біля Нансі. Максиміліан І Австрійський заволодіває бургундською спадщиною, яка згодом перейде до його внука Карпа (майбутнього імператора Карла V) і зрештою опиниться в руках іспанської монархії Габсбургів.

1481: У Генті помирає Пітер ван Гюйс, який саме працював над триптихом „Зняття з Хреста“ для собору Святого Бавона.

1485: В одному з монастирів Льєжа помирає ув’язнена там Беатріса Бургундська.»

Ніхто довго не наважувався заговорити. Вони лише дивилися один на одного і на картину. Після довгої паузи, яка, здавалося, тривала цілу вічність, Сесар труснув головою.

— Мушу визнати, — стиха мовив він, — я вражений.

— Ми всі вражені, — озвалася Менчу.

Хулія поклала документи на стіл і зіперлася на нього.

— Ван Гюйс добре знав Роже Араського, — вона показала на папери. — Можливо, вони навіть приятелювали.

— І, створюючи цю картину, художник поквитався з його вбивцею, — мовив Сесар. — Усе збігається.

Хулія підійшла до своєї бібліотеки: вздовж двох стін помешкання громадилися дерев’яні стелажі, полиці яких аж прогиналися від ваги скупчених тут стосів книг. Якусь мить вона стояла перед ними — руки в боки, — а тоді витягнула грубий ілюстрований том, швидко погортала його й нарешті знайшла те, що шукала, й вмостилася на дивані між Менчу та Сесаром із розгорнутим виданням «Амстердамський Рійксмузеум» на колінах. Репродукція картини була невеликою, але на ній чудово вирізнялася фігура лицаря в обладунку, з непокритою головою, що їхав верхи на коні біля підніжжя узгір’я, на верхів’ї якого височіло оточене муром місто. Поруч із лицарем, подружньому розмовляючи з ним, на чорній худющій шкапі їхав диявол: правицею він указував на місто, куди вони вочевидь прямували.

— Можливо, це він, — завважила Менчу, порівнюючи риси лицаря з книги із обличчям гравця в шахи, зображеного на картині.

— А можливо, ні, — уточнив Сесар. — Хоча певна подібність між ними існує. — Він обернувся до Хулії. — Коли була написана ця картина?

— У тисяча чотириста шістдесят другому році.

Антиквар швидко підрахував.

— Тобто за дев’ять років до «Шахової партії». Це може бути поясненням. Вершник, якого супроводжує диявол, молодший за персонажа нашої картини.

Хулія не відповіла. Вона уважно вдивлялася в книжкову репродукцію. Сесар стурбовано глянув на неї:

— Щось сталося?

Дівчина повільно хитнула головою, наче боялася різким рухом сполошити відлюдкуватих духів, яких насилу зібрала.

— Так, — мовила вона голосом людини, змушеної змиритися з очевидним. — Як для простого збігу, то це вже занадто.

Хулія показала пальцем на знімок.

— Не бачу нічого особливого, — зізналася Менчу.

— Не бачиш? — Хулія посміхнулася сама до себе. — Поглянь на щит цього лицаря… У добу Середньовіччя кожен дворянин прикрашав його власною емблемою… Що скажеш ти, Сесаре? Що зображено на цьому щиті?

Антиквар зітхнув, провів рукою по чолу. Він був уражений не менше, ніж Хулія.

— Клітини, — не вагаючись, відповів він. — Білі та чорні клітини, — Сесар звів очі на фламандську дошку, і його голос начеб затремтів. — Як на шахівниці.

Хулія підвелася, залишивши розгорнуту книгу на дивані.

— Це не може бути випадковістю, — перш ніж наблизитися до картини, вона озброїлася сильною лупою. — Якщо намальований ван Гюйсом у тисяча чотириста шістдесят другому році лицар, якого супроводить диявол, — Роже Араський, це означає, що через дев’ять років художник обрав тему його щита як головний ключ до картини, на якій, імовірно, відтворив його загибель… Навіть підлога в помешканні, де він помістив своїх персонажів, складається з білих та чорних клітин. Це, як і символічний характер картини, підтверджує, що гравець у центрі — Роже Араський. І вся інтрига насправді обертається навколо шахів.

Хулія присіла навпочіпки перед картиною і довго роздивлялася через лупу всі по черзі шахові фігури на шахівниці й на столі, де та стояла. Так само уважно вона оглянула кругле опукле люстро у верхньому лівому куті картини, в якому відбивалися викривлені перспективою шахівниця та фігури гравців.

— Сесаре…

— Що, люба?

— Скільки в шахах фігур?

— Гм… Двічі по вісім, отже шістнадцять кожного кольору. Всього тридцять дві, якщо я не помиляюся.

Хулія перерахувала фігури, тицяючи у кожну пальцем.

— Так і є — тридцять дві. їх чудово видно: пішаки, королі, коні… Одні на шахівниці, інші поза нею.

— Це ті, яких уже з’їли. — Сесар опустився навколішки поруч із нею і показав на одну з виведених із гри фігур — ту, яку тримав пальцями Фердинанд Остенбурзький. — З’їдений один кінь — лише один. Білий кінь. Інші три — один білий та два чорні ще в грі. Отже,