Фламандська дошка - Артуро Перес-Реверте

Сесар лише трохи нахилився до Муньйоса, з цікавістю дивлячись на того, а на його тонких блідих губах відбилася посмішка, начеб слова шахіста видалися йому кумедними.

— Дорогенький, — лагідно мовив він. — Судячи з вашого тону та виразу обличчя, ви не маєте нічого проти того, ким я так чи інак є… Гадаю, ви так само не мали нічого проти білого короля або шахіста, з яким щойно грали в клубі. Я правий?

— Більш-менш.

Антиквар обернувся до Хулії.

— Розумієш, принцесо? Все гаразд, немає жодних підстав для тривоги… Цей чарівний кабальєро хотів лише сказати, що коли він і грає в шахи, то лише тому, що ця гра притаманна його природі, — посмішка Сесара зробилася поблажливою. — В ній закладено щось нерозривно пов’язане з усіма цими задачами, комбінаціями, ілюзіями. Що значать у порівнянні з цим буденні шах і мат? — Сесар відкинувся на спинку стільця, дивлячись у вічі Муньйосу, котрий у свою чергу продовжував незворушно дивитися на нього. — Я вам скажу, що вони значать. Нічогісінько! — антиквар здійняв руки, мовби запрошуючи Хулію та шахіста переконатися в щирості його слів. — Хіба не так, дорогенький?.. Це лише прикра крапка в кінці фрази, вимушене повернення до дійсності, — він поморщився. — До реального існування, до звичайної повсякденної рутини.

Після Сесаревих слів Муньйос якийсь час мовчав.

— Цікаве тлумачення, — нарешті озвався він, і в його очах зблиснули вогники, які, однак, не відбилися посмішкою на губах. — І гадаю, цілком слушне. Але я ніколи не чув, щоб хтось казав це вголос.

— Радий, якщо я зробив це перший, — з притиском мовив Сесар і стиха засміявся, за що був покараний осудливим поглядом Хулії.

Шахіст знову втратив самопевність і, здавалося, навіть трохи розгубився.

— Ви також граєте в шахи?

Сесар реготнув. «Сьогодні він якийсь занадто театральний, — подумала Хулія, — втім, як і завжди, коли трапляється відповідна публіка».

— Я, як і всі, вмію пересувати фігури. Однак від цієї гри мені ні холодно, ні жарко… — Антиквар несподівано серйозно подивився на Муньйоса. — Я граю в іншу гру, мій вельмишановний друже, і ця гра полягає в тому, що мені щодня доводиться уникати шахів, які намагається поставити життя, а це вже немало. — Він ніби знехотя, але граційно зробив рукою жест, яким охопив їх обох. — І так само, як і ви, дорогенький, як зрештою всі, я мушу теж вдаватися до деяких трюків, щоб жити помаленьку.

Муньйос глянув на вхідні двері, все ще не знаючи, на що зважитися. Тьмяне освітлення бару робило його обличчя стомленим, підкреслювало тіні під очима, через що ті здавалися ще більш запалими. Зі своїми великими вухами, які стирчали над коміром плаща, великим носом та худим обличчям Муньйос був подібним до зачуханого охлялого собаки.

— Гаразд, — озвався він. — Ходімо подивимось на цю картину.

І ось тепер вони чекали на вирок Муньйоса. Спочатку той почувався збентеженим, опинившись у чужому домі в товаристві вродливої дівчини, антиквара із сумнівними нахилами та дивної картини, але це відчуття поступово зникало, в міру того, як зображена на картині шахова партія заволодівала його увагою. В перші хвилини він дивився на неї мовчки, незрушно стоячи трохи віддалік, заклавши руки за спину — «в тій самій позі, що й цікаві, які спостерігали за грою в клубі імені Капабланки», — подумала Хулія. Власне, саме так воно й було. Через деякий час, протягом якого ніхто не зронив ані слова, шахіст попросив олівець та папір і після коротких роздумів схилився над столом і почав креслити схему партії, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на розташування фігур.

— Якого століття ця картина? — поцікавився Муньйос після того, як накреслив квадрат і вертикальними та горизонтальними лініями розділив його на шістдесят чотири клітини.

— Кінця п’ятнадцятого, — озвалася Хулія.

Муньйос насупив брови.

— Дата має велике значення. У ті часи правила гри в шахи вже були майже такими, як зараз. А раніше деякі фігури ходили інакше… Приміром, ферзь міг пересуватися по діагоналі лише на одну клітину, згодом почав стрибати через три. А королівська рокіровка до Середньовіччя взагалі не була відома, — Муньйос відірвав очі від креслення й зосередив увагу на картині. — Якщо ця партія розігрувалася за нинішніми правилами, можливо, нам пощастить її проаналізувати. Якщо ні, буде важко.

— Це відбувалося на території сучасної Бельгії, — уточнив Сесар. — Приблизно в тисяча чотириста сімдесятому році.

— У такому разі не думаю, що виникнуть якісь проблеми. Принаймні нерозв’язні.

Хулія встала зі стола, на якому сиділа, й підійшла до картини, пильно вдивляючись у розташування намальованих фігур.

— Звідки ви знаєте, що останній хід зробили чорні?

— Це очевидно. Досить глянути на позицію і на гравців, — шахіст вказав на Фердинанда Остенбурзького. — Оцей, що сидить ліворуч і дивиться на нас, грає чорними — він більш розслаблений, навіть дещо байдужий, здається, його увага спрямована радше на глядачів, ніж на шахівницю… — Тепер Муньйос вказав на Роже Араського. — А цей навпаки, вивчає хід, щойно зроблений суперником. Бачите, який він зосереджений? — Муньйос знову перевів погляд на свою схему. — Єй інший спосіб це прояснити, і саме до нього ми вдамося. Це так званий ретроспективний аналіз.

— Який аналіз?

— Ретроспективний. Виходячи з певної позиції на шахівниці, треба відтворити партію у зворотному порядку, щоб з’ясувати, як така позиція виникла… Це, щоб вам було більш зрозуміло, така собі гра навпаки… Метод індукції, коли починаєш із результатів, щоб дійти до причин.

— Як у Шерлока Холмса, — завважив Сесар, якого слова шахіста вочевидь зацікавили.

— Щось таке.

Хулія обернулася й недовірливо подивилася на Муньйоса. Шахи були для неї всього лише грою, хіба що зі складнішими правилами, ніж у нардах чи доміно, а відтак вимагали більше зосередженості та інтелекту. Через це дівчину так вразило ставлення Муньйоса до картини ван Гюйса. Зображений на ній триплановий простір — люстро, вітальня, вікно, — в якому тривала відтворена Пітером ван Гюйсом мить і де сама Хулія відчула запаморочення через оптичний ефект, до якого вдався художник, вочевидь був добре знайомий Муньйосу (незалежно від історичної доби та персонажів), хоча шахіст досі майже нічого не знав ні про картину, ні про пов’язані з нею тривожні обставини. У цьому просторі Муньйос, здавалося, почувався, як у своїй стихії: абстрагувавшись від усього, що не стосувалося партії, він одразу відчув позицію і цілком природно ввійшов у гру. Більше того, що довше Муньйос зосереджувався на «Шаховій партії», то вільнішим робився, позбавляючись ніяковості та розгубленості, що їх він явив у барі, й перетворюючись на того самого незрушного й упевненого в собі гравця, яким Хулія вперше