ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

— Скажи мені, будь ласка, Іване Яковичу, розголос інформації — по нагонійському вузлу зокрема — може вам стати на заваді?

— Про це я й думати не хочу.

— Мені, на жаль, доводиться.

— Є сигнали?

— Є.

— Незаперечні?

— З'ясовуємо.

— Це погано.

— Авжеж, хорошого тут мало.

— Я сказав би — дуже погано, Костянтине Івановичу.

— Даємо противникові можливість зважити зустрічні ходи?

— Саме так.

— Отже, ти гадаєш, що на бійку вони не підуть?

— Думаю, що ні.

— А я думаю, що вони йдуть до неї. І розпочнуть її. Якщо тільки ми їм не перешкодимо. Не перехитруємо, інакше кажучи. І ще: науково-дослідні інститути одержують від вас багато матеріалів?

— Багато. Дуже багато. Інакше не можна: коли науку тримати на голодному пайку інформації — пуття від неї не буде. А що як провокація? А помилки не може бути?

— Ні. Ми над цим саме й працюємо…

… Константинов завіз Єрьоміна в Міністерство закордонних справ, заїхав до себе, переглянув останні телеграми й подався на корт — Трухін улаштував йому партію з Вінтер.

— Я ще тільки вчуся мистецтва тенісу, — сказав Константинов, — тож вибачайте, гаразд? Ви звикли, мабуть, до хороших партнерів?

— Дарма, — всміхнулася Ольга Вінтер, і обличчя її зразу ж змінилося, стало юним. — «Цирульник вчиться свого мистецтва на голові сироти».

— Як, як? «На голові сироти»? Звідки це?

— Афганське прислів'я. Вас ганяти, чи хочете попрацювати над ударом?

— Я готовий до всього. Тільки не дуже збиткуйтесь. Чи ви полюбляєте азарт?

— Я зовсім по азартна, гра дає чудову зарядку на тиждень, працюється вхруст.

— «Вхруст»? — перепитав Константинов.

— Не пригадуєте? «Одну сонату вечную, заученную вхруст»…

. — Мандельштам?

— Ви хто за фахом?

— Юрист.

— Тоді я вас не розумію. Тепер поезію знають тільки фізики, гуманітарії більше виступають у розмовному жанрі. Ну, поїхали?

— З богом!

Грала Ольга Вінтер справді чудово. Іноді буває так, що людина, сильна в тому ділі, в якому, як кажуть, вона купається, хоче показати тим, хто поруч, свою зверхність. Це псує настрій партнерам, принижує їх; звідси — заздрість, недоброзичливість, гріх, одним словом. Зрідка, правда, але є й такі люди: вміння робить їх надзвичайно відвертими, вони завжди йдуть назустріч; свої знання вони легко віддають людям, відчуваючи при цьому лише радість, а особливо коли помітні наслідки такої віддачі. З такими людьми спілкуватись приємно, і сам стаєш кращим; воістину всяка віддача неминуче повертається бумерангом: пробудивши в іншому талант, ти матимеш у сто разів більше, тільки іншими гранями, а від тієї розмаїтості граней і твій талант стане багатшим, засяє всіма барвами — талановитість, якщо вона справжня, завжди розмаїта, тільки посередність однозначна.

Ольга Вінтер давала Константинову шанс, грала акуратно, без тієї інколи смішної на любительському корті агресивності, яка (чомусь так вважають) є необхідною й навіть неминучою.

— Я вас не стомила? — запитала вона після першої гри. — Ви мене спиняйте.

— Ні, ви, по-моєму, навіть занадто поблажливі.

— Я не вмію бути поблажливою, — відповіла жінка, — це дуже прикро — поблажливість: у коханні, в спорті, в науці.

— Я звернув увагу на цю думку у вашій дисертації…

— Дисертація — це вчорашній день, — сказала Ольга, і знову обличчя її стало зовсім юним. — Ні, справді, я не хизуюся, просто, коли діло зроблене, то зразу помічаєш дірки й пустоти.

— А я цього не помітив, ви дуже густо все написали…

— Знаєте, густо замісити неважко, коли два роки проживеш у країні. Шкода, що наші інститути не дають можливості молодим вченим не просто поїхати на два тижні у відрядження, це нічого не дає, а пожити там, добряче попрацювати — тільки тоді можуть бути результати…

— Невигідно, мабуть, для держави — я кажу про валюту.

— Дурниці. Можна працювати прибиральницями в бібліотеках; машину, звичайно, не купиш, магнітофон — також, але на ліжко й на каву з сиром вистачить. І принади світу на Заході тоді побачиш не збоку, а зсередини. «Голоси» працюють завзято, раніш вони вихвалялись, а тепер порозумнішали, самокритичними стали, себе лають. Ну, годі, а то я розізлюсь і ганятиму вас — до сітки!

Константинов був хорошим партнером у розмові ще й тому, що вмів слухати. І він не просто слухав, він жив думкою співрозмовника, в його очах завжди іскрився розумний інтерес — такий інтерес набагато дійовіший у бесіді, ніж словесна пікіровка.

— А чому ви зупинились на багатонаціональних компаніях у Луїсбурзі? — запитав Константинов, коли вони сідали в його «Жигульонок». — Там же, по-моєму, американці лізуть сольно.

— Це в перших рядках мого листа, — відповіла Ольга. — Вони беруть плацдарм, осідають, працюють углиб. Ми — вшир, ми — щедрі, образити боїмося, не вимагаємо гарантій, віримо, а дядько Сем акуратист, він без папірця й векселя ні цента не дасть, вмів лічити гроші. Спершу осідає він сам, а за ним уже йдуть багатонаціональні гангстери.

… Радячи Константинову особисто придивитися до Вінтер — адже вимальовувалась справа великої ваги, — Федоров ставив собі ще одну мету, зрозумілу лише тим, хто з відповідальністю думав про спадкоємність поколінь.

Федоров, звичайно, добре знав, що в апараті були різні погляди на роль керівника високого рівня в тій чи іншій операції. Одні вважали, що генералові не слід гаяти час на деталі, є висококваліфіковані співробітники, здібні молоді чекісти, — вони, мовляв, і самі змогли б зробити те, чим зайнятий зараз на корті Константинов.

Але Федоров був певен, що в кожному конкретному випадку треба точно вивірити межу між поняттями: керівництво й безпосередня участь у ділі. Точне усвідомлення такої межі і є стратегія стосунків з колективом.

«Петро будував кораблі, — не раз говорив Федоров, — то чому генералам не взяти участі в оперативних заходах, які бозна за яким чиновницьким табелем про ранги виключили з сфери їхньої діяльності. І молодь на них у ділі подивиться: натаскування — гарне слово, тургенєвське, чи варто від нього відмовлятися?»

— Я, може, поїду до Луїсбургу… Чи не погодилися б ви розповісти мені, що там подивитися, з ким побачитися?

— Звичайно. Ви по якій лінії?

— Ми в їхніх портах розвантажуємо частину товарів для Нагонії, вони страшенно порушують строки, а це — підсудна справа.

— Нічого у вас не вийде. Порти купили американці, — Ольга знову повеселішала. — Мені здається, вони працюють там через мафію. Дуже схоже на це. Бари, «макдоналдси», наприклад, служать американцям, не криючись, а їх розвели хтозна-скільки коло порту, вокзалу, аеродрому. Зотов розповідав, що мафія у Сіцілії панує тому, що тримає в своїх руках порти й аеродроми…

— Зотов — це хто?

— Це чоловік, якого я кохала… Він був… Він мій… Словом, це