ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов

— Що, в нього теж виразка шлунка?

Цизін не зрозумів:

— Та ні. Він ще зовсім молодий і здоровий.

— Але чому він зробить для Цизіна все?

— Тому, що ви попросите, а розумні люди, буквально, не відмовляють працівникам мистецтва…

— А коли в тих пляшках на вітрині була звичайнісінька вода? — спитав Константинов, підвівши очі від рапорта Гречаева. — Бутафорія?

Начальник групи полковник Трухін відповів:

— Можливо, бутафорія. Але навіщо Парамонову їхати до Цизіна по «Саірмє», коли — я перевірив — у них у буфеті продають саме цю воду?

— Як поводився Парамонов далі?

— Він вештався по вулиці сімнадцять хвилин, раз у раз поглядав на годинник, потім зайшов у будку автомата номер сім тисяч триста дев'ятнадцять і подзвонив по телефону з індексом двісті сорок чотири, мабуть, до Шаргіна, Леопольда Никифоровича…

— Мабуть?

— Вія затулив спиною диск і підстраховувався пальцями, тому наші співробітники не змогли зафіксувати решту цифр… Але в нього, в Парамонова, нема інших знайомих на Садово-Сінній, тільки Шаргін.

— Перше припущення приймаю; очевидно, він усе-таки дзвонив Шаргіиу, а друге — відкидаю. А що коли він дзвонив до не встановленого вами контакту? Це можливо?

— Звичайно, тільки в одному випадку.

— В якому саме?

— В тому, коли Парамонов і є той агент, котрому ЦРУ шле радіограми, передаточна ланка в мережі.

— Що було потім?

— Парамонов знову зайшов до Цизіна, той налив йому склянку води. Парамонов випив, не заплатив грошей і, навіть не попрощавшись з ним, побіг на зупинку, вскочив у автобус, через сім хвилин був у гаражі.

— І…

— І далі ремонтував машину Ольги Вінтер.

— Попрацюйте з Шаргіним. Ви вже з'ясували, які документи потрапляють до нього з спецсхованки?

— З'ясували. Потрапляють саме ті, якими там цікавиться Ленглі.

А Шаргін тим часом стояв на перехресті Арбата й Смоленської, коло виходу з гастронома, когось чекав з нетерпінням. Помітивши машину з дипломатичним номером, він зійшов з тротуару й радісно помахав рукою чоловікові, що сидів за кермом, той загальмував, вони привіталися, поговорили кілька хвилин, але почути, про що саме, не вдалося, бо Шаргін, зіпершись на дверцята, нахилився до водія.

А потім під'їхав — на машині Ольги Вінтер — Парамонов і запаркував «Жигулі» біля дипломатичної машини. Коли іноземець попрощався, Шаргін сів до Парамонова; заїхавши на Преображенку, в будинок сім, вони забрали там двох дівчат і подалися до ресторану «Русь», а звідти на холостяцьку квартиру Шаргіна, де й провели ніч…

Константинов

— Що стосується Шаргіна, то він розмовляв з Ван Зегером, представником «Трейд корпорейшн», це його партнер, — сказав Проскурін.

— Щось тривожне про цього партнера надходило?

— Чистий торговець. На нашу думку, він не зв'язаний із спецслужбами.

— А які дівки були з Парамоновим і Шаргіним?

— Кочегари.

Константинов надів окуляри на кінчик носа, подивився на підполковника запитально.

— Кочегари, — повторив той. — Одна закінчила текстильний технікум, друга — харчовий, обидві з Ростова, перебралися до Москви, на робочу силу дефіцит, хоч чорта пропишуть тимчасово і гуртожиток дадуть, однокімнатну квартиру на двох. День — чергуй, два — гуляй.

— З ким гуляють? — посміхнувся Константинов.

— Ми щойно натрапили на них, Костянтине Івановичу, починаємо вивчати.

— А вам не здається, що справа розростається, мов снігова груда, і це дуже погано?

— Нічого не вдієш, факти. А факти — річ уперта.

— Пам'ять у вас добра, — сказав Константинов, — але, незважаючи на факти, мені це розростання не до душі. Люди — не сніг, «людська груда» — категорія страшна, вам не здається?

… Коли Проскурін, закінчивши доповідати й затвердивши план заходів, вийшов, Константинов набрав номер телефону Ольги Вінтер.

— Здрастуйте, чемпіоне, — мовив він. — Ваш учень вітає вас. Боюсь, що завтра можу спізнитися на корт: у мене «Жигуль» забарахлив, їхати в «сервіс» — втратити день, а путнього майстра нема…

— У мене є. Тільки він не візьме у вас грошей, коли скажете, від кого прийшли. Купіть йому «Пшеничну», а ще краще джин. Олівець під рукою?

— Пишу.

— Парамонов Михайло Михайлович. Тільки по телефону не кажіть, що хочете просити його відремонтувати машину…

— Бідний Парамонов боїться, — посміхнувся Константинов.

— Їхнє покоління з глузду з'їхало, всього бояться.

— Ви, до речі, говорили із своїми знайомими африканістами?

— Поки що нічого в мене не вийшло. Не хочуть з вами розмовляти, ідеї бережуть для статейок, скупердяги чортові. Ви ворожі голоси слухаєте?

— Інколи.

— Вчора Лондон передавав цікавий коментар про Нагонію; хоч голову мені відрубайте — вони готують десант, усе це страшенно схоже на Конго, слова майже ті самі.

— Вони — десант, а ми — нашу допомогу, у нас же договір, — сказав Константинов, точно відповівши на те запитання, яке ЦРУ ставило своєму агентові в останній шифровці.

На другому кінці проводу замовкли.

— Що там, Олю?

— Нічого, прикурювала цигарку.

— А хіба ви курите?

— Почала.

— Коли?

— Сьогодні… Гаразд, дзвоніть Парамоші. Я його попереджу. І приїздіть завтра на корт, мені цікаво поговорити з вами.

— Мені теж.

— Не напрошуйтесь на комплімент, ви дуже гостро мислите. Коли б я отак написала: «Вони — десант, а ми — нашу допомогу», — мені руки викрутили б.

— Хто?

— Шефи.

— Чому?

— «Не можна так різко, ви ж не уряд, а противник тільки й жде такого признання»…

— А чого це він жде, коли такий пункт записано в договорі, а договір опубліковано в газетах…

— Мені на це дають таку відповідь: договір буде розірвано зразу ж, як тільки відбудеться путч. Ми тоді не зможемо допомогти, це буде порушенням міжнародного права…

— Це не так, — сказав Константинов, напружено обдумуючи, чи варто вести розмову далі, чи краще підготуватися до неї — і поговорити завтра під час гри на корті. — Це не так, — повторив він, — бо повалення законного уряду в Нагонії можливе тільки з участю зовнішніх сил: це — головне порушення міжнародного права. Гаразд, спасибі за Парамошу.

Парамонов потис руку Константинову, вийшов з ним на подвір'я гаража, оглянув «Жигульонок», підняв кришку капота, поторгав проводи:

— Оля сказала, що у вас серйозне пошкодження… А у вас провід перетерся, тому й глухне. Якщо за кордон їздите, купіть бошівський набір, чудова штуковина, вміють буржуї полегшувати життя робочій людині.

— Це вони можуть, — згодився Константинов. — У вас е окуляри? Я не бачу, що там у мене сталося, окуляри на роботі забув…

— Мої окуляри в конторі, — відповів Парамонов, — воп: і мені ні до чого, я тепер лінзи ношу…

— Що?

— Контактні лінзи — півзарплати віддали за кордоном, зате ніяких турбот.

І він