ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— Я п'ю! Що ви, я п'ю, мов кінь!
«Ти — хитрюга, а не кінь, Глебб. Кінь — розумна тварина, вона не стала б так пильно стежити за тим, як я п'ю, і не ловила б так нетерпляче ту мить, коли я захмелію. Я зараз вдам п'яного, ти не гарячкуй, не треба так поспішати, хоч, звичайно, час — гроші, але ти тільки програєш своїм зацікавленим поспіхом. Ти не квапився б, Глебб, напився б перший, виблював, заснув у кріслі, — тоді було б усе як слід, тоді я до кінця повірив би в те, що ти справді з торгової місії, продаєш радіоапаратуру та ще там щось, батьківщину, здається, казав Пол».
Важко розплющивши очі — набряклі свинцеві повіки — Пол, похитуючись, підійшов до Славіна.
— І зараз винуваті ви, Іване. Тут, у Африці, в усьому винуваті ви. Ми влізаємо лише для того, щоб не пустити вас сюди.
— Вас улаштувало б, — Славін знову налив собі й Глеббу, капнувши горілкою на штани Полу, навіть не перепросив, справді п'яний, у такій задусі швидко п'яніють, — якби п Нагонію влізли люди Ліма? Вас улаштувало б, щоб бідолашній Європі вперлися пістолетом у черево? Вона стала б такою поступливою, ця чудова старенька… Чи ви розумієте цю загрозу й вирішили допомогти Європі?
— Давайте вип'ємо за жінок, — втрутився Глебб. — Хай вам чорт з вашою політикою.
«Він зараз скаже, що хоче запросити жінку, — зрозумів Славін. — Він замовить віскі й покличе подругу. Або скаже, що тут гарний стриптиз».
— Підтримую, — мовив Славін. — У нашу бурхливу пору лише жінка залишається символом надійності, тобто краси.
— Це непогано, — посміхнувся Пол. — Продайте, Іване. Краса — як символ надійності. Десять доларів. Навіть п'ятнадцять. Я почну репортаж для наших свинопасів: «Краса — як символ надійності, про це подумав я, коли вертоліт домчав мене в джунглі, на берег океану, до височенного містера Огано, до трибуна й борця, який обіцяє повернути народові Нагонії свободу, потоптану кремлівськими маріонетками Грісо». Нічого, еге ж?
— Нічого. Давайте п'ятнадцять доларів. Або візьміть мене з собою до Огано.
— Вас посадить КДБ, — відповів Пол. — Огано ваш ворог, ви не маєте права розмовляти з ним, я ж про вас усе знаю, Іване, я старий, тому розумний.
— Годі вам шпиняти один одного, хлопці, — сказав Глебб. — По-моєму, вечерю нарешті везуть — чуєте, щось бряжчить у коридорі.
— Та нічого там не бряжчить, — заперечив Славін, — це у вас слухові галюцінації.
І зразу ж постукали в двері.
— Зайдіть, — відповіли всі троє: двоє по-англійськи, один — по-російськи.
На порозі стояв негр, підштовхуючи візок, заставлений тарілками з рибою; шалена думка, що промайнула у Славіна — прийде білий офіціант, неодмінно росіянин, — так і лишилася шаленою думкою.
… Пол Дік колупнув виделкою мерлузу, попробував її і сплюнув:
— Африканці не вміють готувати. Відмовившись од французів та бельгійців, світових гурманів, вони прирекли себе на закабалення нашими «макдоналдсами» — сосиски, кава і бутерброд з сиром, дуже зручно, а головне, дешево і всім по кишені, доступно.
«Бутерброд з сиром, — повторив сам собі Славін, — дуже дешево, бари фірми «Макдоналдс». Що ж безпалий робить у «Хілтоні»? В ресторані? Офіціантів тут не годують, це не Росія, чому б йому не харчуватися в «макдоналдсі»?
— До речі, «макдоналдси» сюди вже влізли? — спитав він, підсовуючи Глеббу салат. — У тутешньому ресторані справді вилетиш у трубу, а попоїсти серед білого дня теж не завадить.
— Вони не можуть не влізти, — відповів Глебб, з жалем глянувши на порожню пляшку. — Але їх не пускають у центр. Вони підкрадаються до президентського палацу з найбідніших околиць. Молодці, прибудували до барів більярдні, чорні проводять там свій вільний час: більярд — у сім разів дешевший за кіно…
— А телевізор?
— Та що ви! Хто з них може купити телевізор? — Глебб знову подивився на порожню пляшку. Пол нарешті помітив його погляд, підвівся, підійшов до телефону, набрав цифру «п'ятнадцять» («П'яний, п'яний, а пам'ять чудова, — зауважив Славін, — та ще, коли йдеться про пляшку») і попросив:
— Дві пляшки віскі в номер…
— Шістсот сім, — підказав Глебб.
— У шістсот сьомий помер, рахунок на ці дві пляшки перешліть у дев'ятсот п'ятий номер, Полу Діку. Швидко!
«Навіщо так хизуватися своєю пам'яттю, — спроквола думав Славін, згідливо киваючи співбесідникові, який розповідав про те, як «макдоналдси» махлюють з кавою, вклавши угоду з філіалом фірми «Нестле». — Нормальна людина нізащо не запам'ятала б номера й не тримала б його в голові так чіпко, як ти, і не слухала б усіх зразу: і мене, і Пола. Безпалий, — сказав Хрєнов, — чергує по дванадцять годна». Треба буде з'ясувати, по скільки годин працюють офіціанти. Чому я так вчепився в офіціанта? І чому так вчепився в мене Глебб? А таки вчепився. Не міг же він дізнатися про зустріч з Хрєновим — надто рано; навіть коли припустити, що він з ЦРУ і налагодив контакти з тутешньою поліцією. Ні, я сам себе лякаю, його не встигли б повідомити».
— Містер Славін, ви хочете писати про ситуації в Луїсбурзі? — спитав Глебб.
— Мене, сказати правду, більше цікавить Нагонія.
— Тоді чому ви не поїхали туди? Чи підтримуєте вашу офіційну версію, що в Луїсбурзі штаб змовників?
— Підтримую, звичайно, я себе від Москви не відокремлюю, але там сидить мій колега…
— Містер Степанов? Ми читаємо книги цього письменника, не тільки його статті в газеті. На нього тут багато хто сердиться — він дуже різкий.
— То спростовуйте. Якщо бреше — спростовуйте, а сердитись не варто, це не демократично.
— Степанов пише добре, навіть коли бреше, — сказав Пол і зцідив по сірнику всю горілку в свою чарку, — тридцять одну краплю, перелічив Славін. — І журналістика, і література — це брехня; вона тим талановитіша, чим більше схожа на правду. Брехати треба правдиво — тоді це мистецтво. Треба вміти описати своє життя, вигад? не, не таке нудне, яким живуть люди, і тоді ви станете Толстим або Хемінгуеєм.
— Ким? — спитав Глебб. — Хемінгуеєм? Але ж він помер…
— А Толстой переселився з Міннесоти в Майамі і тепер ловить рибу в затоці, — розізлився Пол. — Хоча, — він поглянув на Славіна, — про Хемінгуея у нас тепер справді забули. Коли б він народився в минулому столітті, тоді інша річ, а то — наш сучасник. Ми ж бачили його і пили з ним, і жінки розповідали нам, який він слабкий, і несли його по грудках, і слуги давали інтерв'ю, що, мовляв, скнара він… Класиків двадцятого століття нема й
