ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
— Але ж він зараз у «Гонконзі»…
— Мабуть, там, сер. Хоча він грає й тут, частенько грає, лише останнім часом став навідуватись у «Гонконг».
— Що, там кращі столи?
— Ні, сер, там дешевша їжа. Їм усе привозять з Гонконгу. Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони хочуть нас розорити. Алкоголь, правда, у них коштує стільки ж, бо постачають бельгійці, а нам доводиться знижувати ціни на коктейлі, інакше вилетимо в трубу…
… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:
— Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?
Славін сів за стойку — Хрєнова він бачив у дзеркалі.
— Спостерігайте за ним, — шепнув він Архипкіну. — Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.
— Ой господи, — зітхнув Архипкін, — всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?
— «Хайбол»?
— Ні, не треба, краще горілки.
— У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?
— Давайте, сто грамів хильну.
Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».
— Послухай, — сказав Архипкін, — може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…
Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.
— Ти хто? — спитав він хрипко.
— Садівник.
— Звідки?
— Посольський.
— Червоний, значить?
— А який же ще… Звичайно, червоний…
— А мене звідки знаєш?
— А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…
— Підожди, я зараз цього доб'ю.
Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію — грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки:
— Ти граєш добре? Чи, може, поговоримо? Вперше червоного бачу, після війни ні разу не зустрічав.
— Нашкодив, мабуть, от і шарахався від наших людей.
— Це було, — ковзнувши по обличчю Архипкіна чіпким поглядом, відповів Хрєнов. — Ходімо, за столиком посидимо, я частую.
Вони підійшли до вікна, в закуток, і Славіну довелося пересісти, щоб бачити їх.
Хрєнов замовив «дві горілки» — по сорок грамів, так тут наливають. Архипкін подивився на склянку, Хрєнов зрозумів:
— Хочеш сто? Почекай, замовлю, вони цього не розуміють, почнуть чіплятися, «випий залпом», вони ж тут ковточками цідять, нелюди.
— Чуєш, а де той…
— Хто?
— Ну як його…
— Колька?
— Та ні, — відповів Архипкін, вдаривши себе по пальцях…
— Може, Ванька? Безпалий?
— Точно.
— У готелі, де ж іще. Він там чергує позмінно, по дванадцять годин. А навіщо він тобі?
— Треба. По радіо про нього передавали…
— Бандюга, мовляв, і власовець, еге ж?
— Ні, сестра шукає…
— Не може бути! Невже сестра?! Як же вона його вислідила?
— У нас до радіо пишуть, мовляв, шукаю брата, такий от і такий. Як же його прізвище?
— Послухай, — не відповівши, спитав Хрєнов, — а коли прийти повинитися, скільки зараз нашому братові дають?
— Дивлячись за що…
Хрєнов зітхнув:
— Хрещені ми з ним, садівнику, хрещені.
— Як це розуміти?
— А так. Як забрали з табору, з голоду до чорта в ліжко стрибнеш, привезли в село, кожному в руки гвинтівку дали і комісарів вишикували. Ганс, офіцерик, до кожного з нас підходив, парабелумом своїм тикав у потилицю і велів: «Стріляй». Або — ти, або — тебе. А як вистрілив, як повалив комісара, тоді вони гвинтівку відбирали й казали: «Ти вільний, іди, куди хочеш». Кров'ю ж похрестили, куди ж після цього поткнешся? Ну й почалося, «хрещені»… Отак воно, червоний…
— Ти мені скажи, як цього безпалого знайти? Адресу його знаєш?
— Я все знаю, садівнику, я знаю все, тільки просто так не скажу. Ми — вже вчені. Може, й сестри ніякої немає, а тебе енкаведе підіслало…
— Потрібен він енкаведе…
— Енкаведе всі потрібні, садівнику, ти мені баки не забивай. Сам звідки?
— Івановський.
— Сусід. Я з Вологди.
— З міста?
— Ні, село Пряники. Навкруги розкинулись яри! Синява непроглядна, й струмки течуть. Як вийдеш уранці з хати — тиша навколо… І дятел — тук-тук. Тут дятла спробуй знайти, тільки какаду літають, мать їх так… Тебе як звати?
— Олег Карпович. А тебе?
— Віктор Хрисанфович… І гроші водяться, й кімнату маю, але все одно серце крається, Карповичу, ой як додому хочеться… А там четвертак дадуть, а мені вже п'ятдесят три… Коли ж я вийду? Отож бо й воно…
— У нас четвертак тепер не дають. П'ятнадцять.
— Ну п'ятнадцять. Теж не місяць. Шістдесят вісім буде, поки одбабахаю. Кому я старий потрібен? Знову ж таки й для сім'ї ганьба, в мене брати й сестри в Пряниках, мабуть, живуть… Так — «без вісті пропав», а коли повернуся, тоді що? До Сибіру поженуть, а в чому вони винні? Я сам-один винуватий, тому із злодіями у більярд ганяю…
— Чуєш, ти мені прізвище безпалого скажи.
— Не налягай. Поки я з ним не поговорю, прізвища не скажу. Думаєш, у Вологді Пряники є? Так я тобі й назву своє село… Навчені ми гірким досвідом, Карповичу. Життя пошарпало, навіть самому собі не віриш… Приходь сюди через тиждень, може, він і погодиться, а закладати його не буду, нас тут раз, два — та й усі, русак русака береже, хоч душу по-нашому можна одвести… Безпалий — як ти кажеш — хмура душа, від усіх тікав, самітникує… Може, ще вріжемо?
Директор кримінальної поліції генерал Стау одержав від директора бару «Гонконг» містера Чу-Ну запис бесід іноземців — профілактичний захід, чого на світі не буває, — доводиться навіть обладнувати вертепи технікою.
Стау подзвонив Джону Глеббу.
— Джон, тебе не цікавить росіянин, який працює в готелі?
— Коли б він працював у Міністерстві закордонних справ, це мене зацікавило б, — відповів Глебб. — Вони ж тут лакеї, вище не піднялись, а від лакея ніякого пуття, Стау. Як його прізвище?
— Я не з'ясував до розмови з тобою. Безпалий, більше нічого невідомо, працює, здається, в «Хілтоні».
— Гаразд, завтра зустрінемось, подумаємо…
— А говорив про нього садівник російського посольства.
— Он як? Це вже цікаво. Про що ж він говорив?
— Безпалого сестра розшукує, садівник сказав, що по радіо була передача.
— Цілком можливо, у них є така передача…
— А з садівником у хазяїна китайського ресторану, дислокованого сюди з Нью-Йорка, був якийсь Славін. Я про