ТАРС уповноважений заявити… - Юліан Семенов
Константинов швидко переглянув сторінки й трохи роздратовано сказав:
— А ще конкретніше можна?
Проскурін знизав плечима:
— Я тут прикинув. Коло звужується. Залишилося всього кілька чоловік.
— А скільки з них мають доступ до секретних документів?
— Дванадцятеро.
— Установочні дані підготували?
— Підготував.
— Є таке, що може насторожити?
— В мене до жодного з них немає претензій.
— Претензій? — перепитав Константинов. — І не може бути претензій до радянських людей. Або факти, або — нічого.
— Я виходив з наших сьогоднішніх критеріїв.
— А от що стосується критеріїв — то вони сталі. Де матеріали про цих людей?
— Трухін передруковує.
— Коли закінчить?
— Сподіваюся, до обіду.
Константинов глянув на Проскуріна і повторив:
— Коли закінчить, я питаю?
— До чотирнадцятої нуль-нуль.
— Спасибі.
Задзвонив один з семи телефонів; Константинов зразу вгадав, який з них дзвонить, узяв трубку:
— Слухаю. Так. Привіт. Ну? Заходьте негайно.
Поклавши трубку, Константинов замислено подивився на телефонний апарат, потім обернувся до Проскуріна:
— У ваших списках Парамонов проходив?
— Той, про якого повідомив Віталій Всеволодович?
— Еге.
— Проходив.
— Але у звужене коло його не включили?
— Ні. Ви ж сказали, що агента все-таки просять передавати дані політичного характеру.
— Правильно. Але Парамонов може бути передавачем інформації. Де він зараз працює?
— У «Міжсудремонті».
— Ким?
— Завідує автобазою.
— Що саме робить «Міжсудремонт»?
— Цього я ще не з'ясував.
— Приблизно можете відповісти?
Проскурін знизав плечима:
— Я не наважуюсь, бо знаю ваше ставлення до приблизних відповідей.
— Загалом правильно. Будь ласка, спробуйте з'ясувати це негайно, бо спостереження — після повідомлення Славіна — одержало дуже тривожні сигнали на Парамонова, вони йдуть доповідати мені. За чверть години з'ясуєте.
— Я постараюсь, але краще б — за півгодини.
— Гаразд. Але тоді, будь ласка, дізнайтеся, чи не допомагає Парамонов комусь з начальства ремонтувати машину — в особистому, так би мовити, плані. Кому карбюратор поміняв, кому кільця перебрав, ясно? Славін схопив деталь, проаналізуйте її: за півгодини, як умовились.
«Михайло Михайлович Парамонов, 1929 року народження, росіянин, одружений, родичів за кордоном не має, вийшов о 12. 47 з «Міжсудремонту», біля зупинки автобуса перевірився, імітуючи, ніби зав'язує шнурок черевика, діждався, поки в автобус сіли всі пасажири, і вскочив туди останнім, коли вже зачинялися двері. Він проїхав дві зупинки, вийшов, знову перевірився, постояв коло вітрини магазину «Мінеральні води» і вбіг туди за хвилину до того, як продавець вивісив табличку «Перерва на обід». Ні з ким, крім продавця, в контакт не вступав, випив тільки склянку мінеральної води, потім сів у автобус, повернувся в «Міжсудремонт» і пробув у гаражі до закінчення роботи, перефарбовував у сріблястий колір «Жигулі», державний знак 72–21».
Константинов звів очі на полковника Коновалова. Той ніби чекав цього погляду. Одразу ж дістав з папки ще один аркуш паперу з текстом, надрукованим майже без полів, і мовчки подав його генералові.
Константинов заходився читати:
«Продавець магазину «Мінеральні води» Свердловського райхарчоторгу Цизін Григорій Григорович, 1935 року народження, росіянин, безпартійний, одружений, має родичів за кордоном по лінії матері, притягався до суду за халатність, засуджений на один рік виправно-трудових робіт за місцем роботи».
— Де живуть його родичі? — запитав Константинов і зразу ж подумав, що Коновалов ще не встиг про це дізнатися, — було мало часу, запитав просто для того, щоб дещо підказати полковникові, порадити.
Але Коновалов, сивуватий, кругленький, трохи нахилившись уперед, факірським жестом вихопив ще один аркуш і став читати:
— Дядько, Цизін Марко Федорович, живе в Оттаві, працює вантажником на бойні, а тітка, Цизіна Марта Генріхівна, прибиральниця в готелі.
— Як вони туди потрапили?
— Після війни; їх німець туди загнав.
«Фраза учасника війни, — зразу ж зауважив Константинов. — Ми сказали б інакше: «Загнали фашисти». І в цій мовній дрібниці — криється глибокий зміст».
— Ще одна довідочка, ознайомтесь, будь ласка, товаришу генерал.
— Коли ж ви встигли? Часу ж було зовсім мало.
— Ех, Костянтине Івановичу, мене за те й на пенсію відтирають, що молодим, мовляв, спокою не даю.
— Разом на пенсію підемо, — пообіцяв Константинов і спіткнувся на першій же фразі довідки:
«Жигулі», державний знак 72–21, належать громадянці Вінтер Ользі Вікторівні, 1942 року народження, єврейці, безпартійний, дітей не має, чоловік, Зотов Андрій Андрійович, працює в Луїсбурзі».
Константинов швидко підвівся з-за письмового столу, відімкнув сейф, перегорнув сторінки, щойно залишені Проскуріним, відклав одну, схилився над нею, дмухнув погаслою сигарою, знову запалив її, навіть не помітив, як полум'я запальнички спалило брунатне листя з лівого краю, і спитав Коновалова:
— У вас про Вінтер більше нічого немає?
— Нічого, товаришу генерал.
— Спасибі, Трохиме Павловичу.
— Дозвольте йти?
— Так, будь ласка. Про Вінтер забувати не слід.
… Підстави для цього були: старший науковий співробітник кон'юнктурного інституту Ольга Вікторівна Вінтер була допущена до секретних документів, пов'язаних, зокрема, з становищем у Нагонії, бо темою її кандидатської дисертації була проблема проникнення на африканський континент багатонаціональних монополій.
— І якщо вам не важко, — попросив Константинов, — спробуйте роздобути для мене її дисертацію.
… За півгодини повернувся Проскурін. Константинов глянув на нього з-під окулярів.
— «Міжсудремонт» веде переговори про ремонт наших торгових кораблів, які вирушають у міжнародні рейси. Підтримують ділові зв'язки з НДР, Великобританією, ФРН, Югославією й Францією. Директор контори Єрохін автомобілем не користується, а його заступник, що займається африканськими рейсами, Шаргін Євгеній Никифорович, має «Волгу». Парамонов порається біля неї сам, робить профілактику, дістав нові покришки, здається, з шипами.
— Все?
— Ні, не все. Шаргін, хоч і не має допуску до секретної інформації, однак часто буває в Міністерстві зовнішньої торгівлі. Його брат, Шаргін Леопольд Никифорович, закуповує техніку, не раз виїздив за кордон, до Луїсбургу літав тричі. Серед партнерів на переговорах був Джон Глебб, що ним ви цікавитесь.
— Ми, — поправив його Константинов. — Ми ним цікавимось. І ви в тому числі. Спостереження за Парамоновим, я гадаю, треба підсилити. Цизіна слід проаналізувати. Хто це зможе зробити?
— Думаю — Грсчаєв.
— Чому?
— У вас є заперечення проти його кандидатури?
— Нема. Нехай подивиться. Тільки, звичайно, дуже обачно.
— Гаразд.
— Ольга Віитер входить до «звуженого кола»?
— Так. Але я, Костянтине Івановичу, маю намір її вилучити. Жінка вона, правда, язиката, різка, але всі, хто її знає, кажуть, що вона чудова людина.
— А що ви можете сказати про її чоловіка?
— Її чоловіком мої люди не цікавились.
— Але ж її чоловік — Зотов. Він сидить у Луїсбурзі. І займається, зокрема, поставками до Нагонії.
— Он як… Значить, мережа? Зотов — Вінтер — Парамонов?
— Зотов — там, Вінтер — тут, а Парамонов — передає інформацію? Ви так уявляєте собі цю мережу?
